Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Я впевнений у цьому.

– Думаєте, він не побоявся ризикнути?

– Фактично, ніякої небезпеки не було, його ж чекали у машині Міщенка. А він повинен був особисто переконатися у своїх підозрах і наочно перевірити, як спрацювала записка.

– Це логічно.

– До того ж мені здається, що найрозумнішим буде грунтуватися на гіршому варіанті – Сєверцев знає, що його співучасники у наших руках, – зазначив по ходу розмови Зарудний.

– Що ж, беремо на озброєння і цю версію. Продовжуйте, Василю Сергійовичу.

– Після

семи годин вечора жодного літака з Л. до столиці немає. Проте є два поїзди: московський швидкий о двадцятій тридцять і пасажирський о нуль п'ятнадцятій. Якщо він поїхав, то саме одним з цих двох поїздів, найімовірніше, першим.

– Якщо припустити, що він був біля «Спорту», побачив усе і вирішив щезнути з Л., то навіщо йому було лишатися до пасажирського? – підхопив Зарудний.

– Аз цього виходить, що його слід чекати у нас о п'ятнадцятій годині, – майор подивився на годинник, – тобто через десять годин.

– Повідомили наші служби? – запитав Василенко.

– Звичайно. Але навряд чи його знайдуть по опису. Міг зовнішність змінити. Крім того, Сєверцев досвідчений шпигун і обов'язково заплутає сліди. Та я впевнений, що він поїхав з Л. і з'явиться до Левади.

– Треба, щоб його зустріли не тільки там, а й на вокзалі. Старший лейтенант Зарудний, ці зустрічі наказую організувати вам.

– Слухаюсь!

– Але не можна покладати всі надії на приїзд Сєверцева, – продовжував свою думку Клименко. – Треба взяти зв'язки Сєверцева у Длугача.

– Саме цим ми й займемось, – сказав полковник Василенко і відпустив своїх підлеглих.

10

За три години до цієї розмови Микола Іванович Сєверцев сидів у купе московського швидкого.

Втім, після виїзду з того клятого міста він вже не міг називати себе так – паспорт на це ім'я залишився у готелі «Інтурист». Та то дрібниці – в нього був ще один паспорт на інше прізвище. Взагалі за своє неспокійне життя професіонального шпигуна Микола Іванович – будемо поки що називати його так – змінив стільки імен та прізвищ, що, певно, дуже здивувався б, якби хтось назвав його так, як сорок п'ять років тому у невеликому прибалтійському місті назвали при народженні батько й матір. Сєверцев ніяк не міг заспокоїтись: він лягав, уставав, знову лягав, намагався читати, виходив у коридор.

Близько другої години ночі Микола Іванович в котрий раз вийшов у коридор і притулився лобом до скла. Від скла потягло морозяною свіжістю. Сєверцев мерзлякувато зіщулився, запалив сигарету. І довго невидяче дивився у темряву, яку розривав поїзд. Та ось його увагу привернули два вогники, ледь помітні у чорному небі: літак летів у височині, невмолимо переганяючи поїзд.

Сєверцев здригнувся від якогось неприємного відчуття. Обережність ніколи не завадить, вона врятувала його біля «Спорту», варто довіритись їй.

Сєверцев

повернувся до купе, одягнувся і взяв свій чемодан. Сусід на нижній полиці ледь відкрив сонне око і, обернувшись до стінки, знову засопів.

Через двадцять хвилин, коли поїзд зупинився біля безлюдної платформи житомирського вокзалу, Сєверцев зійшов з поїзда і швидко пройшов на привокзальну площу. Зачекав трохи і, почувши ритмічні зітхання паровоза, який потяг його поїзд далі, підбіг до таксі.

– Слухай, друг, – затермосив він водія, що куняв за кермом, – он, чуєш, поїзд пішов, запізнився, нехай йому чорт! Будь людиною, підвези до столиці…

– Чи ти здурів? По такій дорозі та ще вночі… Ні, не поїду! – і шофер рішуче хряпнув дверцятами.

– Та постривай же! – з удаваним відчаєм заволав Сєверцев. – Розумієш, там дружина в мене – поїхала до столиці лікуватись, а ось зараз мені телеграму надіслали – помирає. Будь другом допоможи!…

Шофер знову відчинив дверцята.

– А скільки даси?

Сєверцев, полегшено зітхнувши, поліз до кишені.

– На тобі, – подав він водієві цілу жменю грошей, – бери всі.

За хвилину машина вже мчала по шосе до столиці.

… Коли оперпрацівники з групи старшого лейтенанта Зарудного зустріли о 15 годині на пероні столичного вокзалу московський швидкий, Сєверцева серед пасажирів не було.

А Микола Іванович прибув до столиці за годину до приходу поїзда. Ще сидячи у машині за спиною шофера, він придумав план дальших дій. Сподіватись на чиюсь допомогу з столиці, крім Левади, йому не варто. Значить, треба діяти самому. А для цього конче необхідна була машина. По-перше, свобода у маневруванні, по-друге, він буде вигравати час, який у цьому напруженому становищі був вирішальним фактором.

Звичайно, не відчувай Сєверцев, що земля горить під ногами, він – досвідчений розвідник – ніколи не пішов би на такий крок: залишити по собі вбивство. Але у цій ситуації такий ризикований вчинок давав шанс на втечу від погоні.

Вдаривши по рудуватій потилиці шофера пістолетом, Сєверцев, виявивши неабияку спритність, на ходу перехопив кермо і зупинив машину на пустельному шосе. Швидко витяг труп з таксі й кинув у замет.

Далі по шосе на великій швидкості помчала машина з іншим водієм.

Приїхавши до міста, Сєверцев у першу чергу вирішив побачитися з Левадою. Він відігнав од себе перебіжну думку, що Леваду теж розкрито. Це вже було б явним перебільшенням здібностей радянської контррозвідки.

Отже, побачити Леваду, залишити йому інструкції і – додому. Коли так скрутно, хай йому грець, тому завданню, аби ноги винести.

І ще у винахідливому мозку Сєверцева один за одним народжувалися плани і проекти, спрямовані до однієї мети – відплатити ворогові. Левада – старий агент, перевірений до кінця, розумний, хитрий, спритний – повинен допомогти.