Опівнічні стежки
Шрифт:
– А може, Сірого раніше?
Як і думав Василенко, Диявол вирішив, що коли йому так наполегливо говорять про Сірого, то його дійсно заарештовано, а Длугачем тільки лякають.
– Ну, що ж, хай Сірий, – мляво сказав Діль.
– Ходімо, – мовив Василенко.
Діль вийшов з кімнати, ступив кілька кроків по коридору, і полковник прочинив трошки двері до сусідньої кімнати.
– Дивіться!
У вузеньку щілинку Діль побачив за столом слідчого, що схилився над протоколом, і заарештованого… Так, це був Сірий.
– Впізнали? – запитав
Діль. мовчав. Заперечувати безглуздо, але що робити?
– Я не знаю цієї людини, – сказав він.
– Нерозумно! Адже ж його прізвисько знаходиться у вашій записній книжці і навіть ім'я його коханки – Любки, дочки лісника.
– Це не Сірий, – торочив Діль.
Василенко знову відчинив двері і разом з Ділем зайшов до кабінету.
Слідчий підвівся, вітаючи начальство. Сірий теж встав із стільця.
– Назвіть ваше прізвисько у банді, – наказав йому Василенко.
– Ви ж знаєте, – похмуро відповів бандит, скоса дивлячись на незнайомого, що стояв поруч з полковником.
– Назвіть!
– Сірий, – процідив бандерівець…
– Осел, який осел! – незнайомий стиснув кулаки і, мабуть, кинувся б на бандита, якби Василенко не став між ними…
Коли вони повернулися до кабінету полковника, Олексій Петрович запитав:
– Ну, тепер впізнали?
– Так, це він.
– Ось бачите, а ви відмагались.
– Але Длугача я там не бачив!
Полковник подзвонив.
– Приведіть Длугача, – сказав він конвоїру.
Ян Казимирович зайшов до кабінету. Він зацікавлено подивився на незнайомого. Очна ставка? Ні, цієї. людини він справді не знає!
Не дивно, що Длугач байдуже відвів очі від людини, перед якою тремтів раніше і з якою була пов'язана значна частина його шпигунської біографії. Пластична операція обличчя, зроблена Ділем після втечі з СД, зовсім змінила його.
Зате Діль уп'явся очима в свого колишнього співробітника. Полковник розрахував вірно: після того, як Діль засумнівався у арешті Длугача, поява Длугача у кабінеті посилить стан психологічного шоку, в якому перебуває Діль. І Василенко одразу ж використав слабість противника.
– Послухайте, Длугач, – сказав він, – мені передали, що ви буцімто хотіли ще щось додати до своїх показань. Слухаю вас.
– Я? – здивувався Ян Казимирович. – Це якесь непорозуміння. Я все розповів про свою діяльність на хибній дорозі…
– Невже все? – насмішкувато перепитав Василенко.
– Все! Це не так вже і мало, коли дійде до суду, – сумно підтвердив Длугач.
– Добре. Будемо вважати, що трапилось непорозуміння. Ідіть.
Ян Казимирович з порога занепокоєно обернувся. Інтуїтивно відчув, що недарма його знову викликали і запитували в присутності цієї людини з напрочуд свіжою шкірою обличчя, що так різко контрастувала з сивиною на скронях. В очах незнайомого він прочитав ненависть і презирство…
Двері зачинилися.
– Так що ж, Діль? Може, продовжимо демонстрацію вашої агентури? Хочете, я покажу вам годинникаря Яницького з вулиці
– Досить, – пробурмотів Діль.
Йому потрібен був час, щоб отямитись, але полковник не давав ні хвилини перепочинку.
– Ви чули, Длугач про свої злочини розповів сам. І правильно вчинив. Раджу вам наслідувати його приклад. Отже, коли і за яких обставин ви завербували Длугача?
– Навіщо ж мені повторювати те, про що він сам вам розповів? – уїдливо запитав Діль.
– Я хотів, щоб ви мені сказали про час вербування, аби ще раз впевнитися, з якого саме моменту розумніший від вас Ян Казимирович почав використовувати вас у своїх інтересах…
Знову ці натяки! Думки Діля розбігались, він ніяк не міг зосередитись. А полковник невмолимо вів наступ. І особливо небезпечними були оті натяки. Що ж за ними ховається?
– Я не розумію, про що ви говорите, – повільно сказав Діль.
– Я говорю про те, що агент СД Ян Казимировий Длугач за сумісництвом співробітничав з однією іноземною розвідкою, якій продавав вас разом з таємницями СД оптом і уроздріб.
– Що ви сказали?! – Діль підвівся з стільця.
– Сідайте! – наказав Василенко. – Звичайно, неприємно дізнатися про те, що пошився у дурні. Але що поробиш: факти – уперта річ.
– Длугач працював на іншу розвідку? – хрипко запитав Діль.
– Так, а що тут дивного?
– Докази!
– Будь ласка! Я можу зачитати вам його свідчення, з яких видно, що ще у лютому 1942 року один з ваших кращих агентів, він же спеціаліст по коньяку «Наполеон» і організації холостяцьких вечер, Ян Казимирович Длугач став агентом однієї іноземної розвідки. Полковник зачитав Ділю ці показання.
– Впізнаєте підпис? – він простягнув Ділю протокол, не випускаючи його з рук.
– Дайте мені самому прочитати.
– Читайте. Ну, впевнились?
Діль не відповів. Він був надто схвильований.
– Хочете знати його нове прізвисько?… Дарлінг. По-англійськи це значить «Дорогий». Дійсно, дорого коштував вам цей суб'єкт! – і Василенко весело засміявся.
– Цього не може бути! – заволав нарешті Діль. – Все це фальсифікація.
– Це було, – сказав, все ще посміхаючись, Василенко, – було під самим вашим носом. Скажу вам навіть більше. Знаєте, хто був резидентом, який завербував Длугача?
– Хто? – вирвалося у Диявола.
– Рішард Вишневський, метрдотель «Бристоля», де ви так любили бувати. Прізвисько в розвідці – Консул.
Хоча новий удар був жорстоким, Діль зумів узяти себе в руки. Він прийняв рішення. Це щеня Ігрек сплатить за приниження, яке він зараз пережив. Він, Діль, не хотів нічого говорити і нічого не сказав би. Але з двійником, з людиною, що зрадила йому, він розправиться навіть зараз, сидячи за гратами!
На обличчі Діля мимоволі відобразилося все, про що він думав у цей час. Василенко з задоволенням спостерігав, як вираз розгубленості поступово змінявся жадобою помсти. Куди зникла маска розбещеного насмішника і циніка!