Опівнічні стежки
Шрифт:
– Слухай, лейтенанте, – запитав Дудкін, – у тебе в камері часом нема самогонниці?
– Кого? – Черговий навіть очі вирячив.
– Ну, затриманих за самогон…
– Таких сьогодні не поступало, – розвів руками черговий і раптом почав хитрувато мружитися. – А що, похмелитися треба?
– Скажеш таке, – обурився Жорж. – Є потреба, раз запитую. Треба технологію цієї справи вивчити. Терміново.
Черговий зсунув кашкета на потилицю, запитливо глянув на Дудкіна. Похитав головою:
– Завжди у вас вигадки різні…
– Треба, значить.
– Треба? На Бессарабку їдь, там, може, знайдеш…
– Доведеться, –
Він сумно подивився через вікно на розжарений асфальт і вже було підвівся з стільця, коли раптом хтось постукав. Рвучко розчинилися двері, і до кімнати увійшли дівчата разом з молодим міліціонером та Гуго.
– Товаришу черговий! – доповів міліціонер. – Ось одержуйте, просто з неба зняли…
Дівчина в штанах виклала на стіл парашут, німецький кишеньковий ліхтар, револьвер. Жорж з цікавістю глянув на Гуго. Черговий підвівся.
– Документи? – і тут же. змахнув рукою. – А, все одно липа. Веди його до підполковника. А вам, дівчата, спасибі…
З-за дівочих спин виткнулась Галька.
– Знаєте, як його взяли?
Але черговому було ніколи. Він одмахнувся:
– Ясна річ як… Взяли, скрутили, обеззброїли. Методика відома. Спасибі вам, товариші, ви вільні…
Черговий вийшов із-за столу, провів дівчат до дверей. Жорж, трохи подумавши, присунув до себе телефонний апарат.
– Товаришу комісар, – доповідає Жорж. – Допіру взяли якогось міліціонера, точніше – молодшого командира міліції. Що? Вже знаєте? Як знаєте?
Сенченко, тримаючи трубку, усміхнувся:
– Бачиш, знаю. Років під тридцять, чорнявий, сухорлявий, петлиці обірвані, руки зв'язані зеленою ганчіркою… Правильно? Отож чекіст, навіть сидячи у кабінеті, має знати все, що йому треба…
Коли комісар поклав трубку, усмішка зникла з його обличчя. Він мимоволі уважніше почав стежити через вікно за тим, що діялося на широкій вулиці і далі, на площі навколо пам'ятника Богданові Хмельницькому. Туди проїхала важко навантажена автомашина – і слідом за нею побігла бруківкою літня жінка з якимись пакунками в руках. Хто вона? Чому побігла за машиною? Чи відстала і зараз втратила останню можливість евакуюватися? Чи на машині поїхав хтось близький і серце зараз крає туга і біль? Не наздогнала, відстала… В опущених плечах, у в'ялій ході – стільки горя, що Сенченко не витримав, підвівся і запнув фіранку. Потер стомлені очі, взявся за свіжу пошту. Довго вчитувався у маленький папірець, не маючи сил збагнути його страшний смисл… Не зразу зняв трубку з апарата, що заливався довгим дзвінком.
– Слухаю… Слухаю вас, Сергію Павловичу. Що? Так, знаю… Ну що ж, до скорого побачення. До скорого…
Ще більш спохмурнів. Взяв раковину, послухав її невгамовну розмову з людиною, потім знову взявся за телефонний апарат. Присунув його до себе ближче, поставив зручніше. Зовсім повільно набрав номер, тихо сказав:
– Терміново знайдіть Горбенка. Мій наказ – його групу сьогодні ж евакуювати з Києва! Агентів, за якими велося спостереження, брати негайно. І повідомте про це Романа. – Пройшовся по великій кімнаті. Отже, все… Навіть у найгарячковішому сні б не повірив у таке: залишити рідне місто! Протягом цих страшних тижнів Сенченко багато разів бував на західних околицях столиці, на власні очі бачив жорстокі бої у Голосіївському лісі, непохитну
За вікном прогримів вибух. Рвонулася від повітряної хвилі важка штора. Упала на підлогу улюблена раковина. Сенченко підняв її, поклав на стіл. Підійшов до стіни, відсунув занавіску на карті міста, обережно почав знімати кнопки. Згорнув карту, сховав у портфель. Все!…
Телефонний дзвінок вдарив по напружених до краю нервах. Сенченко повернувся до столу. Наказав собі: жодної нотки відчаю, жодного невпевненого слова! Послухав і відповів.
– Гаврилюк? Здрастуй… Узяв? Ти цілий? Молодець. Що ти кажеш? А це непотрібна розмова… Свого рішення не міняю. Все. Їдь на аеродром.
Поклав трубку й одразу знов її підняв.
– Слухаю. Так. Дуже добре. Подайте першу допомогу, допитайте. І негайно виконайте вирок. Так.
Новий дзвінок.
– Слухаю вас. Так. Устиг передати? А куди ж ти дивився? Шкода, дуже шкода… Розшифруйте і разом з протоколом допиту віддасте мені. Тільки швидше, даю півгодини.
Ще дзвінок…
– Горбенко? Ну що ж, буває так – накази змінюються… Знаю, спасибі, ти все добре зробив. Ти виконував відволікаючий маневр, уся твоя група добре відома ворогові. Зате інші у безпеці. Зрозумів? Отже, не гай часу – виїжджай на аеродром. Поговоримо в дорозі. Все, виконуй…
Задумливо похитав головою.
– Своє діло вони зробили добре… Тепер черга – за Романом. Щасти йому!
А Роман у цей час поспішав, майже біг вузенькою вуличкою. Раптом біля телефонного стовпа зупинився, зацікавився якоюсь об'явою, наліпленою на ньому. Уважно прочитав текст, час-від часу поглядаючи вздовж вулиці…
До воріт старенького будиночка під'їхала вантажна автомашина. З-за хвіртки визирнув старий Поліщук. Веселий шофер відчинив дверцята, звернувся до нього:
– Сьомий номер, батьку? Дрова – тобі?
Поліщук закивав:
– Заїжджай у подвір'я, синку… Давно чекаю.
Він широко відчинив ворота, показав дорогу.
Роман пішов теж до воріт будиночка Поліщука, йдучи, пильно оглянув будинок Дусі. Відзначив безлюддя на вулиці. «Біда позаганяла», – встиг подумати, виходячи на подвір'я.
Поліщук і шофер дружно вивантажували дрова. Потім удвох взяли якийсь ящик, що стояв під дровами, стягли на землю. Шофер тихо сказав:
– Батареї – окремо… Ось тут.
– Розберусь якось, – пробурчав у відповідь Поліщук. Він уже побачив Романа. – День добрий, синку…
– Доброго здоров'я, Семене Семеновичу. Можна до вас?
– Ласкаво прошу, проходьте. Я тільки дрова упорядкую тут…
Роман дбайливо зачинив за собою двері, пройшов через сіни до невеликої кімнати. Там, біля столу, сиділи Жорж Дудкін, Павло Бражник і Марія Голубенко. Побачивши Романа, усі троє підвелися… Він оглянув їх, тепла хвиля огорнула його. «Моя сім'я», – майнуло в думці. Помітив похмурі погляди, тривогу і рішучість на обличчях. «Нервують. Що ж, це зрозуміло. Від цього не сховаєшся навіть сам із собою», – подумав Роман, а уголос сказав: