Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Здрастуй, Романе. У тебе, друже, непоганий вигляд. Загорів…

Автомашина вискочила на берег Дніпра, промчала під мостом, виїхала на околицю міста. На розі – вимушена зупинка: провулком повільно йшов артилерійський підрозділ. Неквапно рухалися біля великих коней загорілі до чорноти бійці, байдуже обминаючи емку. Сенченко й Роман мовчки дивилися на їх стомлені обличчя, думаючи про одне: «Як важко в ці страшні дні нашій армії!» Це був не жаль – це було співчуття і розуміння солдатів, які самі знають ціну нелегкому воєнному трудові… І, наче

відчувши провину за те, що сидять на зручному сидінні без діла, повернулися один до одного.

– Отже, Бражник вже домовився про все з Гаєм, – тихо промовив комісар. – Радься частіше з Сергієм Павловичем, не соромся просити допомоги та й сам, чим можеш…

– Ясно, товаришу комісар.

– Так. Є цікаві новини, Романе. Цілком можливо, що німці, увійшовши до Києва, розмістять тут таємну школу диверсантів. Звідси їх перекидатимуть через фронт. Отже, твоє завдання конкретне: знайти школу, розкрити її, попереджати нас про кожного підготовленого в ній агента. Назва школи – частина «Альфа». Ясно?

– Так.

– Потрібні дані про агентів гестапо та СД, націлених проти партійного підпілля. Дещо ми підготували й для тебе. – Сенченко нахилився вперед, наказав шоферові:- Поверни зараз праворуч…

Машина проїхала вулицею Горького. Сенченко ледве помітно вказав Романові на будинок:

– Ось тут, у шостій квартирі, проживає одна стара полька, Стефанська Юлія Йосипівна… Полька вона така, як я. Думаємо, що німкеня. Однак поки що не чіпаємо, а ти поцікався її поведінкою…

Роман ще раз озирнувся на будинок.

– Зрозумів.

– Відомо, наприклад, що друзів у неї майже не було, якщо не рахувати одного. Це Кубрак, Микола Павлович, років за п'ятдесят, очі сірі, волосся ріденьке, зовнішність невиразна. Характерний жест: любить потирати підборіддя лівою рукою… – Роман узявся за підборіддя лівою рукою. – Це інтересний для нас суб'єкт, недавно ми дійшли висновку, що, мабуть, зв'язаний з німецькою розвідкою… Та він зник з Києва. А Стефанська лишилася. Отже, орієнтуйся.

– Ясно, товаришу комісар.

Автомашина пропустила трамвай, звернула в завулок.

– Паралельно з тобою лишається ще одна група. Керівник – Ковальчук, він же барон Мантейфель. – Сенченко показав Романові фотографію. – У нього своє завдання, але можеш розраховувати на допомогу, його координати…

– Запитання можна?

– Давай.

– А група Горбенка? Я чув, що й вона залишається… – Роман пильно глянув на Сенченка.

– Хіба я тобі не казав? – Сенченко всміхнувся. – Тримайся, друже, далі від Горбенка…

– Ми так і робимо.

– Правильно дієте, його завдання – особливе. Тепер докладно розкажи про свою групу. Про кожного окремо: як підготовлений, який настрій…

… Машина помчала широкою вулицею швидше, завернула на околицю. Слухаючи розповідь Романа, Сенченко уважно дивився навколо. Раптом торкнув за плече водія.

– Зачекай-но… – Комісар показав Романові у вікно.

Озброєні лопатами, четверо дівчат вели міліціонера у пошматованій,

брудній формі. Це був Гуго. Вигляд у нього жалюгідний, петлиці напівобірвані, під оком – великий синяк… Одна з дівчат – тендітна, білява – не приховуючи боязкості, несла у витягнутій руці кобуру з наганом. Хоча й одібрала у диверсанта, але ж лячно тримати близько таку штуку! Зате дівчина в штанах, яка командувала групою, була дуже рішучою. Крокувала впевнено, швидко.

– Ану, стій! – наказала вона і звернулася до Гуго! – Свисток тобі не забули покласти?

Сенченко з інтересом прислухався до розмови і навіть опустив скло в кабіні. Машина стояла під деревом, і дівчата її не помітили. Роман зробив рух до дверей, але Сенченко застережливо поклав йому руку на коліно.

На запитання дівчини Гуго зневажливо одвернувся.

– Ти не задавайся… – розсердилася дівчина і зняла з плеча лопату. – Ану, свисни! Виклич собі підмогу! Мерщій!

Гуго презирливо закопилив губу.

– Галько, ану, покажи йому нагана… – скомандувала дівчина в штанах.

Галька лякливо простягла, руку з наганом ще далі від себе. І тоді дівчина в штанах передумала й піднесла над головою лопату:

– Давай, свисти!

Гуго повільно тягнеться рукою до кишені на грудях, двома пальцями витягає свисток. Прикладає його до вуст, свистить. Дівчата стежать за ним, а Галька навіть почала усміхатися.

– Ще! – гнівно закричала дівчина в штанах.

Гуго знову засвистів.

З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.

– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?

– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!

І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.

– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.

Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:

– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.

– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.

… Відділення міліції на околиці міста. Лейтенант кричить у трубку:

– Черговий по четвертому відділенню слухає! Що? Який гість? А київська прописка є? Нема? Ведіть гостя сюди!

У дверях з'явився Жорж Дудкін. Послухав чергового, підійшов до столу, вийняв посвідчення. Черговий без слів вказав на стілець. Дудкін із задоволенням сів, розминаючи натомлені ноги. Черговий поклав трубку, перехилився через стіл до Жоржа.