Опівнічні стежки
Шрифт:
… А Гаврилюк піднявся сходами, постукав у двері, ввійшов. З-за столу підвів голову комісар державної безпеки Сенченко:
– Дивуєтесь, що викликав просто сюди? Сідайте, лейтенанте. Обережність вже ні до чого! Вас розкрито.
Гаврилюк скочив на ноги. Сенченко махнув рукою:
– Сидіть! За вами вже четвертий день – так принаймні знаємо ми – ходить якийсь залізничник… І фотографує!
– Товаришу комісар! Я ж так…
– Романа давно бачили?
Гаврилюк замислився.
– Днів з десять тому. Точніше – одинадцять. Потім працював
– Так. Отже, з групи Романа виключаєтесь. Ані з ним, ані з Бражником чи Дудкіним – не зустрічатись!
– Товаришу комісар! Значить, я…
– Значить, ви поїдете з Києва разом з усім наркоматом.
Гаврилюк пригнічено мовчить, потім підводиться.
– Я можу йти?
– Так. Але водіть і далі агента за собою. Поки що. Плутайте, хитруйте. Тільки не перегравайте! Докладну інструкцію одержите у Яковлева. Все.
Сенченко залишився один, за звичкою взяв раковину-попільничку, приклав до вуха. Увійшов чоловік у потертому піджаку.
– За вашим наказом капітан Горбенко, товаришу комісар.
– Сідайте. Полковник пояснив вам завдання?
Горбенко кивнув.
– Ваша група лишається у Києві. Терміново готуйте явки, завозьте зброю, продукти. Часу обмаль!
– Слухаю!
Горбенко вийшов. Сенченко зняв телефонну трубку, набрав номер. Повільно сказав:
– Доповідає Сенченко. Відволікаючий маневр почав…
Поклав трубку, замислився. Ну, добре, Гаврилюк із своїм «хвостом» тепер не страшний, нікого більше не підставить під удар. Але ж залізничника вдалося виявити лише чотири дні тому. А скільки він насправді ходив за Гаврилюком? Чи бачив Романа? Ось що головне! – Тепер Гаврилюк почне зустрічатися з людьми із групи Горбенка, залізничник прив'яжеться до них – і піде та чергова «гра» з ворогом, до якої комісар Сенченко за десятиріччя своєї роботи давно звик. Власне кажучи, гра вже почалася три дні тому – от і цієТ ночі залізничник передавав у Берлін дані, які йому вчора вдалося підсунути… Сенченко всміхнувся, глянув у вікно. А зараз залізничник лежить на горищі, фотографує вхід до наркомату. Нехай! Цікаво, як він передаватиме знімки? Оце треба з'ясувати! Головне – відвернути увагу від групи Романа…
Комісар знову зняв телефонну трубку.
… В кабінеті секретаря міськкому партії Сергія Павловича – хмари тютюнового диму. Він ходить за своїм столом біля стіни і повільно, наче ділячись уголос роздумами, мовить:
– Обстановка ускладнюється щогодини, і вся справа тепер – у нашій чіткості й організованості, товариші. Лінії зв'язку тримайте у найсуворішому секреті, щохвилини пам'ятайте про конспірацію. Щохвилини! Саме зараз, напередодні вирішальних подій, треба бути максимально зібраними й організованими. До міськкому, мабуть, вам не варто заходити. Якщо треба – знайдемо… Задзеленчав телефон.
– Слухаю. – Гай міцніше притис трубку. – Що? Не захоплюйтеся, розберуться ті, кому це належить. Краще скажіть, скільки чоловік відправили на окопи? Добре! Людей добирайте суворіше, стариків і хворих – не треба…
Поклав
– Учора комсомольці затримали одного з керівників наших п'ятірок. Купуючи газету, той спитав: «Скільки з мене?» Хлопці відразу: «Як? Не знає ціни нашої газети?» І потягли…
Обличчя Гая посерйознішало.
– Війна у місті вже йде – таємна, незрима.
Знову прозвучав дзвінок.
– Слухаю вас. – Зробив рукою знак, щоб присутні розходилися, сів за стіл. Дзвонив комісар Сенченко. Повідомляв, що незабаром до міськкому мусить зайти один товариш. Треба домовитися про деталі взаємодопомоги і підтримки.
– Добре, Павле Романовичу. А як звати товариша?
Нахилився над столом, щось записав у блокноті.
Невдовзі у двері постукали.
– Прошу!
Зайшов смуглявий, густобровий юнак з гострим поглядом. Подав руку:
– Бражник.
– Дуже радий.
Усміхаючись, Гай показав на стілець:
– Прошу, сідайте.
– Чого усміхаєтесь, Сергію Павловичу?
– Задоволений. Як вас упізнати, чекістів? Хлопець як хлопець… У комсомолії таких сотні.
– А ми саме з таких і складаємось, Сергію Павловичу.
Помовчали, потім Гай стиха:
– Ну що ж, до справи. З чого почнемо?
– З погоди…
– Що? – Гай здивований.
– Жаль, що дощу сьогодні не було…
– Чому?
– Він би сліди змив…
Бражник простяг через стіл руку. На долоні – кілька літер з друкарського шрифту.
– Це кегль вісім, так званий петит. На вулиці Урицького якийсь роззява розсипав. А хто – дізнайтеся, Сергію Павловичу. Щодо нас, ми вже знаємо – це з групи залізничників…
Гай нахмурився, розглядає шрифт.
– А тепер – про головне. Товариш Роман просив передати…
– Зачекай-но, друже, тут зайві вуха не потрібні. – Гай підвівся, підійшов до вікна, щоб його зачинити, але зупинився, поманив пальцем Бражника.
– Йди-но глянь на цих орлів.
… У подвір'ї міськкому вишикувалося народне ополчення. Нерівний, на перший погляд, дивний стрій витягся на асфальті попід вікнами. Люди різного віку, в різному одязі стоять урочисто й напружено. Ополченню вручається зброя. Уздовж ряду повільно походжає стрункий лейтенант, за ним – двоє бійців. Один записує прізвище, другий подає гвинтівки. Ось закінчили перший ряд. За командою шеренга зробила два кроки уперед і повернулася обличчям до своїх товаришів. Почала представлятися друга шеренга.
– Кочерга Іван Петрович, машиніст, – каже сивий здоровань.
– Запиши, – командує лейтенант, і боєць вручає гвинтівку.
– Стрільченко Ігор Андрійович, бухгалтер…
– Запиши.
– Солоух Кіндрат Степанович, лікар, – басить високий, трохи сутулий чоловік і, розправляючи плечі, простягає руку до гвинтівки.
Гай перехилився через підвіконня.
– Стривайте! – Увесь стрій на чолі з лейтенантом та двома бійцями дружно підвели голови до вікна секретаря міськкому. Гай озирнувся на Бражника, який став за штору, і нахилився ще нижче.