Опівнічні стежки
Шрифт:
– Порадувався?
– Так! Дуже корисно, щоб така розмова до німців дійшла, коли вони будуть тут. Більше довір'я. А щодо сусідок, Голубко, то ти… перетерпи. Після перемоги все і всім пояснимо!
В цю мить прокотився схожий на весняний грім далекий вибух. І наче розбуджена ним, завила сирена, а за нею – різноголосий хор фабричних гудків. Марія з болем вслухалася у цю тривожну симфонію, а Роман, глянувши на неї і вловивши у повороті її голови цей біль і велике нервове напруження, підкреслено сухо і діловито спитав:
– Бражника бачила?
– Так. Завтра вони завозять
– А документи?
– Теж.
Роман, наче вагаючись, сказав:
– Я хотів спитати тебе, Маріє… Тільки вибач, будь ласка.
– Я – Голубка, товаришу Роман, – з усмішкою нагадала вона. Але він нетерпляче хитнув головою.
– Я, Маріє, хотів про твого чоловіка…
Її очі звузилися, гірка рисочка пролягла на скронях. Опустила плечі, відвела погляд.
– Я все розумію, – вів далі Роман. – Але… ти знала дружин засуджених? Певно, стрічалися біля в'язниці… Так?
Марія не відповіла, тільки кивнула.
– Треба поновити ці знайомства, – і, попереджаючи її запитання, пояснив: – Німці шукатимуть ображених, незадоволених і пригріватимуть їх. Декого й до себе… наблизять…
Вона перебила:
– Я зрозуміла. Ми з Бражником, правда, думали не про це. Він радить поцікавитися німцями, які живуть у Києві.
– Це теж діло. Серед них знайдуться потрібні нам люди. Сьогодні ж доповім командуванню. Ти попередила Дусю, що ми зайдемо?
– Аякже, – і по паузі додала: – Горе в неї… Від чоловіка з фронту ні чутки, ні вістки.
– У багатьох так.
Вони підійшли до невеликого будиночка. Роман постукав, а Марія лишилася на вулиці.
В крихітній чистенькій кухні – невеличка плита, розвішана на вірьовці дитяча білизна. Повнолиця молода господиня присуває стільця, ніяково усміхається…
– Вибачте, я тут… Сідайте.
– Спасибі. Малі вже сплять? – Роман сів, подивився в Дусині очі. – Мене звати Роман.
– Знаю. Може, чаю хочете?
– Не відмовлюсь. – Роман узяв із столу фото військового у простенькій рамці. – Політрук?
– Так, це він після курсів. Молодий ще, а вже лисіти почав. Стидається, а я, бувало, сміюсь… – Дуся сумно дивиться на фото в руках Романа. – Відколи війна – ані рядочка…
Обоє замовкли, прислухаючись до кроків за вікном. Чути далекі кулеметні черги, вибухи бомб, ревіння літаків. Дуся тривожно подивилася на двері кімнати, де сплять діти.
Та ось стихла стрілянина, почувся сигнал відбою. І, наче підкоряючись йому, прояснилося небо, з-за хмар виплив привітний місяць.
… У кухні Роман закінчує розмову:
– Тривожити вас часто не будемо. Пароль запам'ятали?
– Авжеж.
Роман вдячно подивився на Дусю, подумав: «Вона ж навіть не уявляє усього обсягу наступної боротьби, усієї жорстокості, болю, втрат! З чистим серцем вступає у боротьбу мати маленьких діточок, скромна, непримітна жінка, яка, напевне, і не уявляє, як це можна когось у житті зобидити…»
– Спасибі, Дусю, – сказав, підводячись. Якусь мить помовчав, наче хотів ще щось додати, а потім коротко кивнув: – На добраніч.
– Щасти вам, Романе.
Комісар Сенченко робить контрхід…
Ніч
Тому, влізши, нарешті, у свою нору, полегшено зітхнув і негайно взявся за ключ. Він розстебнув куртку, скинув форменого кашкета і низько нахилився над апаратом. Інколи передачу доводилося припиняти, бо згори було чути чиїсь кроки – патрулі не знали втоми! Тоді у тьмяному світлі маленької лампочки на обличчі шпигуна кам'янів вираз безмірної втоми, страху і ненависті. Взагалі Бруно не був боягузом, але зараз, наодинці із самим собою, він «відпустив гальма» й одверто страшився провалу.
Треба було причаїтися – і перечекати гострий момент! Але Берлін не дає спокою, щодня все складніші завдання, і серед них головне – знайти хоч якісь ознаки майбутнього підпілля!
Ніч минула. Яскравий літній день, що прийшов їй на зміну, заспокоїв напружені нерви Бруно. Тим більше, що доля, нарешті, посміхнулася йому. Спокійно і розсудливо він обрав зовсім незвичайний спостережний пункт – горище на будинку навпроти НКВС. Хто може подумати, що біля самої контррозвідки влаштувався ворожий шпигун?
Зате з цього маленького віконця на горищі добре видно широку київську вулицю. Бруно лежить з фотоапаратом у руках і чекає. Час від часу він піднімає апарат і прицілюється ним на будинок навпроти. Або його розрахунок сьогодні справдиться, або Бруно справді нікчемний агент! Вже тиждень він стежить за молодим чекістом Гаврилюком. Учора підслухав його розмову на базарі з якимось хлопцем. За всіма ознаками, той хлопець теж чекіст – надто вже у нього хороша виправка! Та й слова – «Перший викликає» – чогось варті! Не інакше, як Гаврилюк повинен сьогодні прийти до наркомату. У цьому разі Бруно неспростовно доведе його належність до чекістського підпілля!
Через об'єктив апарата видно великі двері і вартового біля них, людей, які входять і виходять, показуючи перепустки. Інколи Бруно здається, що Гаврилюк уже пройшов, що він просто не впізнав його серед десятків відвідувачів цієї великої кам'яної будівлі. Стривай! Бруно напружився, його чоло вкрилося потом…
Є! До дверей підійшов Гаврилюк – такий, як завжди, у скромному цивільному одязі. Дістав перепустку, до того ж привітався з вартовим. Ще б пак! Давні знайомі, виходить… Бруно гарячково натиснув кнопку, зробив кілька кадрів. Гаврилюк пішов у двері, а Бруно ще раз сфотографував вартового і лише після цього знесилено відсунувся од віконця, ліг горілиць… Тепер можна і відпочити хвилину. Належність Гаврилюка до чекістів доведено!