Опівнічні стежки
Шрифт:
– Змушений іти, майоре. До зустрічі у генерала. Він, здається, вас теж викликає на вечір.
Міллер здивовано глянув на Санднера. Звідки він знає? Цікавиться, значить, його персоною…
– Так, я буду в нього.
– Отже, до зустрічі. Залишаю вас у товаристві Ролінга. – І Санднер рушив до дверей.
Ролінг розвів руками:
– Така наша служба, майоре, ні дня, ні ночі… А втім, у нас є ще час. Якщо хочете, повечеряємо разом.
– Де? – байдуже запитав Міллер.
– О, я маю на увазі дуже затишне місце. Невеличке кафе для офіцерів тут, в управлінні… Згодні?
Через внутрішні
Це дуже плавна, напівдитяча сентиментальна мелодія, і дивно бачити байдужі обличчя трубача, акордеоніста, скрипаля. Біля естради, за столиком, розчулився, слухаючи, старий полковник. Він явно захоплений своїм обідом, чудовою літньою погодою і цим ласкавим вечором, улюбленою з дитинства піснею. Полковник поправляє на грудях велику накрохмалену серветку і час від часу кидає невдоволений погляд на своїх неспокійних сусідів. Хіба вони знають щось інше, крім маршів?
Справді, кілька есесівців, зсунувши два столи, голосно розмовляють, не звертаючи уваги на оркестр. Їх цікавить лише батарея пляшок з яскравими етикетками, срібне відерце з льодом посеред столу і, звичайно, бокали з вином. Піднесли їх, привіталися, випили – і гучно розреготалися, почувши якийсь жарт. Офіціант у білій курточці, стоячи за кілька кроків, шанобливо посміхається.
Ролінг звернув убік, пошукав столик подалі від веселої компанії, голосно покликав офіціанта.
… Стомлені очі Міллера похмуро, але з цікавістю стежать за есесівцями, за оркестром, за порожніми столиками. Він розглядає все навколо і мимоволі ловить себе на дивній думці: «А я ж зовсім одвик від цих людей… Думав, що серце не витримає зустрічі, а зараз байдуже. Чи, може, я дивлюся на цих веселих хлопців через призму більшовицьких статей, яких начитався за ці роки?» Він переводить погляд з компанії на старого полковника. – «Знайоме обличчя? Я зараз у кожному літньому німцеві шукатиму знайомого…» – і повертається до Ролінга. Той з видимою насолодою намазує масло на хліб.
– Послухайте, Міллер, а тут і справді непогано. – Він тримається як гостинний господар дому, що приймає бажаного гостя.
Міллер кивнув. Воно, звичайно, приємно зустрітися з однодумцями. Але зараз, після стількох років смертельної небезпеки, пережитих в Росії, його мимоволі дратує їхній регіт.
– Смачно попоїсти і спокійно поговорити можна лише у такому місці… Правда? – Помовчавши, додав: – І оркестрик… нічого…
Акордеоніст, примружившись, тягне мелодію. Обличчя Міллера раптом скам'яніло, в очах блиснула лють. Пальці його неквапливо, але сильно мнуть цигарку.
– Їх би… на передову!
Ролінг розсміявся:
– Ви увесь ще там, у Києві. – І доторкнувся до пачки цигарок. – Російські? Ніколи не палю. Більше люблю сигарети, особливо болгарські або турецькі…
– Звик, вони міцніші. – Міллер затягнувся цигаркою. Підскочив офіціант. Поставив дві прямокутні тарілки, розділені на секції для салату, м'яса, гарніру. Ролінг помацав виделкою м'ясо.
– Що питимете?
Міллер
– Чарку коньяку.
– А мені – вина, бургундського. – Ролінг підсунувся до Міллера. – Про що це ми з вами?
Але Міллер не зводить очей з офіціанта, який нахилився, розкладаючи серветки. Під курточкою випинаються погони. Помітивши погляд, офіціант виструнчився, клацнув підборами, пішов. Знає свою службу. І тоді Міллер знову глянув на Ролінга.
– Про Київ, здається… – а про себе подумав: «Чого він хоче, цей берлінський півник? Підісланий до мене? Чи просто підлабузник?»
Ролінг похапцем жує, швидко говорить:
– Так, Київ дуже цікавить мене. Адже незабаром я працюватиму там. Старшим слідчим у штурмбанфюрера Санднера. Це справді красиве місто?
Міллер хмикнув:
– Дивлячись для кого. Непогане, якщо…
– Якщо?
– Якщо в ньому не треба двадцять років оглядатися і ховатися.
– Двадцять років! – У голосі Ролінга непідробний жах. – Ви просто герой, майоре Міллер. Але тепер… О, тепер ви повернетесь туди господарем!
– Господарі там і без нас знайдуться…
– Ви про партизанів? Мій шеф тільки про них і говорить…
Міллер серйозно подивився на Ролінга.
– Ви матимете з ними чимало клопоту, Ролінг. Особливо тому, що їх цікавитиме моя школа. Мені ніколи берегти себе, я повинен готувати і перекидати за лінію фронту агентуру… Отже, увесь клопіт з радянською розвідкою, підпіллям, партизанами – ваш!
– Знаю… Ви ж бачили Пауля, завтра ще один – молодший командир міліції – летить… І в усіх одне завдання: випередити більшовиків, розкрити їхні карти сьогодні, не чекаючи завтрашнього дня.
– Думаєте, вони цього не розуміють? – Міллер посміхнувся кутиками губ. – Там треба працювати з перспективою. Отож…
– Що ви маєте на увазі?
– Знайдіть хорошого агента… Посадіть його у концтабір до російських полонених. Потім він утече. До Києва.
– Зрозумів.
– А там нехай проникає у підпілля.
Ролінг вдячно вклонився Міллерові, вийняв книжечку. Той знову посміхнувся:
– Раджу відмовитися від цієї, гм… штабної звички. Київські підпільники будуть вам дуже вдячні за кожен зайвий запис.
Ролінг зніяковів. Відсунув тарілку, замислився.
– А у вас немає на прикметі такої людини?
– Мої люди поїдуть далі Києва, – сухо відповів Міллер.
– На Урал?
– І на Урал.
Ролінг якусь мить помовчав, потім тихо промовив:
– Я інколи не вірю, що працюю у контррозвідці, і заздрю сам собі… Яку геніальну комбінацію ви запропонували, майоре! Де ще можна так тренувати розум, винахідливість?
Міллер пожував губами і по паузі:
– У нас, німців, є найстрашніший ворог – наша надмірна сентиментальність… А втім, у ваші роки я теж заздрив собі.
… Він згадав цю розмову через годину, вже сидячи у розкішному шкіряному кріслі навпроти генерала. За звичкою, Міллер пильно оглянув старовинні меблі у великій кімнаті, велетенський камін і карту на всю стіну, такого ж розміру портрет Гітлера і знову повернувся до господаря кабінету – високого, суворого, з різкими рисами обличчя. Приязна усмішка не пасувала генералові Гауссеру. «Від цього сентиментів не дочекаєшся», – подумав. Але генерал здивував його.