Опівнічні стежки
Шрифт:
– Справа в тому, що ми ще не були у костьолі…
Чигрин запевнив її, що то все – забобони старих людей, і побажав щастя у сімейному житті.
На сьомий день перебування в Елку Чигрин, як завжди, прийшов до кав'ярні поснідати. Не встиг він узятися до яєчні з салом, яку так вправно вміла готувати пані Зося, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Сергій спокійно підвів голову і… зустрів насторожений погляд Беня. Про те, що це був саме він, Сергій здогадався одразу, хоча Бень. завів широку, як лопата, бороду і був одягнений, як справжній мешканець провінційного
– Сиди на місці! – наказав Бень. – За тобою нікого нема?
– А то б ви підійшли, коли б хтось був! – у тон йому відповів Сергій. – Мабуть, недарма сім діб маринували мене тут.
Бень присів на стілець поруч і посміхнувся, вишкіривши великі жовті зуби.
– А ти як думав? Зосю, два пива! – гукнув він господині.
Та з готовністю підскочила до їхнього столика, сяючи посмішкою. «Так от кого вона ховала!» – здивувався Сергій і мало не вилаявся: Бень всі ці дні був за якихось кілька метрів від нього, справді маючи змогу спостерігати за кожним його кроком, а Сергій навіть не відчував цього!
– Давно від Рочестера? – запитав Бень, присьорбуючи холодне пиво.
– Ні, не дуже. Шукав вас, щоб передати…
– Знаю, – перебив його Бень. – Отець Ювеналій доповідав про твій прихід.
– Ох, старий лис! – покрутив головою Чигрин. – Не міг мені сказати, ніби я чужий.
– І правильно зробив, що не сказав. Звідки йому знати, хто до нього прийшов і з чим. А може, за цей час ти встиг продатися чекістам? – Бень ковтнув пива і продовжив: – Тепер треба стерегтися, як ніколи. Залишилося нас всього троє: отець Ювеналій, та ще один, мій охоронець… Ну і життя! Ходімо до Зосі в кімнату, хильнемо по чарці і за твій приїзд, і за кінець польського проводу…
– А хто вам ця Зося? – запитав Сергій, піднімаючись за Бенем.
– Ет, – махнув рукою той, – моя стара пасія. Тримав про всяк випадок, щоб було де переховатися.
Наступного дня у місті починався ярмарок. Сергій забіг зранку до кав'ярні і, кивнувши господині, пройшов до задньої кімнати, де, похмурий і непоголений, сидів Бень. Пані Зося зайшла за Сергієм.
– Подивіться на нього, пане! – сплеснула вона руками. – Весь час тільки п'є, на вулицю й носа не показує. Хіба такого щастя я чекала? – Зося приклала до очей край мережаного фартушка. – Хоч ви йому щось скажіть… або хоч підіть разом на ярмарок! – Господиня мало не плакала.
– І справді, – погодився Чигрин. – Ходімо прогуляємось! Погода чудова, люду на вулиці – хоч греблю гати. Тебе ніхто й не помітить.
Бень вишкірився на нього і хрипко огризнувся:
– Всі ви хочете моєї смерті, я знаю!
Пані Зося сплеснула руками і вискочила з кімнати.
– І чого ти жінку ображаєш? – почав умовляти його Сергій. – Вона ж тобі Добра бажає, хіба не розумієш?
– Розумію, – процідив Бень. – Я все розумію, крім одного: чому провалився цілий провід?
Він підвівся з ліжка і, натягнувши легкий плащ, поклав до кишень по пістолету. Потім засунув туди руки і глянув на Сергія.
– Ну що, ходімо?
Ярмарок вирував, мов стривожений вулик. Бень
«Якщо Бень помітить щось недобре, – думав на ходу Чигрин, – він стрілятиме, не виймаючи рук із кишень…»
– Чого ти летиш, мов на пожежу? – зупинив він Беня, який швидко крокував базарною площею. – Не забувай, що ти гуляєш, бо інакше можеш викликати до себе підозру.
Ще здалеку Чигрин помітив двох хлопців, які виписували ногами хитромудрі кренделі. Коли вони наблизились до Беня, Сергій голосно сказав:
– Ач, як понабиралися!
Почувши ці слова, хлопці зупинилися і почали підступати до Беня, розмахуючи кулаками:
– Ц-це ти, падлюко, сказав? Ти?…
– Та відчепіться ви! – Бень вийняв руки із кишень, щоб відштовхнути їх і, мов підкошений, упав на коліна. Двоє «п'яничок» скрутили йому руки так, що той аж посинів на обличчі.
Чигрин рвонув убік.
– А-ах-ах, сволота! – вилаявся Бень, нелюдським зусиллям намагаючись вирватися з цупких рук. Він дивився услід Богуну і за кілька секунд побачив, як той зник у натовпі.
– Все! – видихнув Бень.
– Шкода, двоє інших втекли! – з досадою в голосі сказав один із співробітників органів безпеки. – Але й тих скоро впіймаємо! – Із люттю глянув на Беня.
Машина, в яку вони сіли, рвонула з місця…
Епілог
Зверхник під'їхав до чепурненького особнячка, як завжди, у супроводі поважної охорони. Сьогодні він знову приймав гостей. Пожалували сам полковник Рочестер і майор Террі. Лящ ще посидів у машині, чекаючи, поки охоронці відчинять йому дверцята, і поволі вивалився з неї. Міцно став на кривуваті ноги, озирнувся. Спадав вечір. Від потемнілих дерев тяглися довгі тіні. Зверхник вдихнув на повні груди сухе, настояне на травах повітря, заклав руки за спину і попрямував до будинку.
«Гості» були вже на місці. Сер Елвіс сухо кивнув на ґречне привітання зверхника і одразу ж відійшов до вікна. Майор, не піднімаючи голови, порпався у якихось паперах.
Зверхнику це не сподобалося. Він насупив рідкі брови, сів на стілець, кумедно випнув кругле черевце. Террі, спостерігаючи за ним спідлоба, – ледь помітно всміхнувся: «Щоб бути зверхником при такій зовнішності, треба, мабуть, бути дуже зухвалою людиною…»
– Я хотів доповісти, панове, про стан справ у героїчному підпіллі, – розпочав Лящ. – Але, гадаю, треба випити за ваш приїзд і вже потім стати до розмови.
Він підморгнув своєму незмінному охоронцю Богдану Маціву, який незмінно чатував за його спиною.
– На честь вашого приїзду, панове, є невеличкий сюрприз, – повів зверхник далі, але Рочестер круто повернувся до нього і махнув рукою:
– Не треба цих церемоній… І сюрпризів ваших теж не треба. Прошу вас, майоре.
Террі подав зверхнику вирізку з радянської газети, і Лящ прочитав заголовок: «Кінець Утяя і його поплічників». Замітка була надрукована під рубрикою «Із залу суду».