Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Нарешті ця книжка з'явилася саме в останній крамничці. Але Богун не купував її, а тільки заходив щоразу за прилавок і гортав пожовклі сторінки.

Сергій теж помітив підвищений інтерес до себе з боку Ірини і не злякався, а, навпаки, зрадів цьому. Внутрішнє відчуття підказувало, що референтка цікавиться ним недарма, а помічені нею дрібнички, що навмисне дозволив собі Сергій, не викликали ніяких обмежень ні в школі, ні в побуті. Отже, зробив висновок Чигрин, ним цікавиться лише вона, а не керівництво школи.

Богун впевнився, що за Кабардіною немає нагляду, і тепер чекав дозволу генерала Микитенка вийти з Іриною на

зв'язок. А поки вирішив укріпити місіс Ірен в її сумнівах щодо себе і якось під час чергової автомобільної прогулянки розповів їй про свої книжкові розвідки.

Ірина тоді всміхнулася і по-доброму сказала:

– Ви, містере Богун, нагадуєте інколи дитину, що вперше потрапила у великий світ. Ну, чим можуть вам подобатись ці низькопробні комікси?

– Не. скажіть, місіс Ірен! – гаряче заперечив їй Чигрин. – Комікси і детективи, хай це вас не дивує, малюють досить вірну і об'ємну картину суспільства, яке їх випускає. Після знайомства з подібними виданнями можна цілком об'єктивно судити про мораль, звичаї і навіть побут тої чи іншої країни. До того ж, – Богун з комічним виразом підняв вгору палець, – я цікавлюсь не тільки коміксами і детективами. Серед літератури подібного роду часто зустрічаються справжні шедеври!

Ірина зацікавлено подивилася на нього й спробувала підтримувати розмову.

– Це вже щось нове, ви мене інтригуєте. Невже й справді вам не шкода витрачати час для вивчення особливостей суспільства?

– Ось, наприклад, нещодавно, – Богун повільно за» курив, – в одній букіністичній крамничці я натрапив на цікаву книжку – «Історія морського піратства». Чули про таку?

– Здається, чула. Написав її якийсь француз.

– Ні, книга написана голландським автором ще на початку вісімнадцятого століття. Так от, в ній ідеться про наймогутніших піратів за всі часи існування флібустьєрства! На жаль, видання старовинне, дуже дороге, і я не можу його придбати. Та й хазяїн крамнички не дуже поспішає з ним розлучатись, тримає для заманювання любителів пригод. Ось я й ходжу навколо неї, як кіт біля салс!

Вони розсміялися. А Ірина подумала: «Чому він згадав про цю книжку? Може, помітив, що за ним стежать, і пробує якось виправдатись?»

А Богун, здавалося, захопився розмовою на цікаву для нього тему і продовжував:

– У мене з власником цієї крамнички склалися добрі стосунки. Я купую у нього книжки, а коли прочитаю, за півціни віддаю назад. А за це він дозволяє мені інколи взяти до себе на вечір «Історію морського піратства».

«Ось ти й виказав себе! – подумала Ірина. – Мабуть, саме так здійснюється зв'язок з кур'єром або навіть з самим шефом. Треба неодмінно перехопити книжку після того, як він знову поверне її до крамнички». Вона байдуже позіхнула і прикрила очі довгими віями.

Богун, помітивши, що співрозмовницю перестала цікавити тема розмови, збільшив швидкість, й за кілька хвилин вони були вже у місті.

Через два дні Ірині повідомили, що книга знову у Богуна. І як тільки він повернув її, до крамниці під'їхав розкішний «ролс-ройс», з машини вийшов хирлявий молодий чоловік у помітно нетверезому стані і, недбало обіпершись на прилавок, втупив у власника крамниці баранячий погляд.

– Шановний! – вимовив він нетвердо. – Ви маєте честь бачити перед собою справжнього любителя літератури. У мого батька, – високородний хам зробив широкий жест рукою і ледь втримався на ногах, –

у мого батька – п'ять тисяч томів!

– Така бібліотека робить честь кожному джентльменові, сер! – ввічливо зауважив власник крамниці, про всяк випадок поглядаючи на полісмена, що стовбичив на другому кінці ринку.

– Так от! – Молодик зробив кілька кроків у глиб крамниці. – Я знаю, що у вас є книжка, яку я обов'язково повинен купити. Де вона?

– Яку ви маєте на увазі, сер? – послужливо підбіг до нього дідок.

– Хіба я вам ще не сказав?

– Не мали честі, сер!

Молодик озирнувся навколо і, угледівши в глибині крамниці на столі солідний том у старовинній палітурці, ткнув на нього пальцем:

– Ось цю!

Дідок розгубився і почав мимрити:

– Але один поважний джентльмен вельми просив мене не продавати цю книжку, і потім я сам…

– Мене це не обходить! – заявив хирлявий покупець і витяг гаманець, з якого стирчали крупні банкноти. – Скільки?

– Але я сказав вам, що книга не продається! – зовсім розгубився старий.

– Скільки? – загрозливо повторив молодик, наступаючи на дідка.

– Я н-не знаю, м-мабуть…

Молодик бридливо кинув старому кілька банкнотів і, похитуючись, пішов з книгою під рукою, стиха бурмочучи під ніс:

– І навіщо їй знадобився цей мотлох…

Коли розкішний «ролс-ройс» відкотився від крамниці, Богун, що сидів у своєму «ягуарі» віддалік і спостерігав у бінокль всю картину, розсміявся і сказав:

– А рибка таки клюнула… Тепер трішки терпіння, і шановна місіс не забариться знайти мене…

Ірина взяла з рук молодика важкий том і поволі пішла до себе, залишивши того у повному нерозумінні.

Зайшла до своєї спальні, закрила двері на ключ, обережно поклала книгу на туалетний столик і кинулася горілиць на ліжко. Їй тепер не треба було поспішати. Вона інтуїтивно відчувала, що саме в цій книзі знайде доказ своїм здогадкам.

День за днем згадувалися дні роботи з Рочестером у розвідшколі. Вона доклала чимало зусиль, щоб всі його ретельно підготовані операції якнайчастіше зазнавали краху і щоб у його босів усталилася думка про його професійну непридатність. Зараз Рочестер був на грані відставки, і вона ламала голову, як йому допомогти втриматись, щоб не випустити з рук контролю над роботою школи.

Ірина встала з ліжка, взяла книгу в руки, старанно промацала і перегорнула кожну сторінку. Нічого. Вона взяла ніж для розрізання паперу, нагріла лезо над вогнем свічки і провела по краю першої, а потім другої палітурки. Остання з них легко розклеїлася, на столик випав невеличкий папірець. Ірина піднесла його до вогню і прочитала не зовсім зрозумілі для себе рядки: «Діду від Онука. Подарунок одержав, зрадів йому невимовно. Буду діяти за вказаною інструкцією. Шлю палкий привіт Дядькові».

Ірина полегшено зітхнула. Її розрахунки виявилися вірними, але прочитане мало що дало. Припустимо, що Онук – це Богун. Тоді хто такі Дід і Дядько? І який такий подарунок одержав Онук, що так йому зрадів? Врешті-решт це не дуже цікавило Ірину. Для неї був важливим сам факт подвійного життя Богуна. «Де б він зараз мав бути?» – подумала вона і подивилася на годинник. Стрілки показували третю годину ночі.

– Нічого, – сказала вголос Ірина, – тепер уже нема куди поспішати…

Наступного дня після закінчення занять вона підійшла до Чигрина і дружньо запропонувала: