Опівнічні стежки
Шрифт:
Після цієї подорожі щось змінилося у стосунках між ними. Поступово зникала стіна. Ірина все частіше почала ловити на собі зацікавлений погляд Богуна. Але то не було цікавістю чоловіка до красивої жінки. Ірина бачила, що Богун про щось напружено розмірковує, зважується на якийсь крок. Вона відчувала це мало не фізично.
Потім напруга спала, і знову все стало на свої місця. Богун остаточно замкнувся в собі. Тільки інколи він наважувався просити Ірину супроводжувати його чи то в кіно, чи просто так – покататись у машині.
З часом Ірина полюбила ці мовчазні прогулянки, коли машина на шаленій швидкості мчала крізь дощову запону або пливла у молочному тумані. Іноді вони говорили про неістотні дрібнички. Але до теми, порушеної під час поїздки
Час збирання плодів
До наради у міністра залишалося зовсім небагато часу, а в Ірини ще вистачало роботи. Треба було перевірити завдання, що їх мав дати завтра Террі своїм підопічним. (Цю справу треба контролювати, бо вона не завжди розуміла, якими джерелами користувався майор при розробці завдань. Террі вже занадто знахабнів, відчуваючи скору відставку свого шефа, і активізувався – звичайно, не без підтримки «згори»). А тут ще пошта залишилася зранку нерозібраною. І хоча це могла б зробити і стенографістка Рочестера – симпатична й хитренька Мейбл (Ірина вже знала, що дівчинка – інформатор і її послугами користується заступник міністра), але за традицією, що склалася за роки роботи Ірини у школі, пошту сера Елвіса розбирала тільки вона.
Та як не намагалася Ірина зосередити думки на буденних справах, вони все одно крутилися навколо наступної наради. Нарешті вона остаточно впевнилася, що їй треба подумати, кинула всі справи і вийшла з офісу Рочестера на спокійну і небагатолюдну вдень вулицю.
День був холодний і напрочуд ясний. Густо-синя безодня неба обіцяла скору зиму з її нескінченними туманами, мрякою й ожеледицями. Холодний вітер рвучко шарпав поли легкого пальта, і навіть прискорена хода, що зігрівала, не могла відволікти від думок. Ірина спіймала себе на тому, що прикидає, куди б сховатися від холоду, і завернула у невеличке кафе неподалік від Рочестерової контори. У час ленчу тут збиралися секретарки, стенографістки, молодші клерки численних фірм і контор цієї ділової вулиці, гарненькі продавщиці дрібних крамничок. Але до перерви лишалося ще багато часу, й Ірина вирішила, що тут їй ніщо не завадить побути на самоті.
Раптом вона чомусь пригадала той вечір у родовому замку лорда Ессекса, куди її було запрошено разом з Рочестером. Укладена ними угода про те, щоб молодчики з інституту соціологічних досліджень, заснованого висококордонним шпигуном, проходили виучку в розвідувальних школах, виявилася лише поодиноким актом у цілому ланцюгу більш серйозних, спрямованих урядом на розгортання «холодної війни» проти всього соціалістичного табору.
Ірина тоді вчасно підкинула ідею інтенсифікації роботи відділу за рахунок Ессексових грошей (адже слід було рятувати сера Елвіса від благородного гніву його хазяїв). З того часу, коли Черчілль виступив з промовою у Фултоні і офіційно проголосив початок «холодної війни» проти Радянського Союзу і країн соціалізму, відбулося чимало змін. Тепер мало не при кожному приватному коледжі (а при державних університетах і поготів!) працювали школи по вивченню слов'янських та східноєвропейських проблем, російські, східноєвропейські та середньоазіатські дослідницькі центри, різного гатунку націоналістичної асоціації, які «вивчали» радянську економічну та суспільно-політичну систему. Працювали ці школи і центри за прямими вказівками англійського уряду та ІС (англійської розвідки) і на його кошти. Чудасія, та й годі! – Ірина тепер сама платила чималі гроші цим молодчикам. За час, що минув після фултонівської промови Черчілля, політика «холодної війни» стала більш відвертою і вже перестала прикриватися «ініціативою приватних осіб», перетворившись на державну політику. Більше того, вона перестала бути прерогативою лише однієї країни, а стала кровною справою всіх країн імперіалістичного табору.
Цей свій висновок Ірина могла підтвердити незаперечними даними. Ще до загибелі Мальцева вона передала адресу ряду «шкіл» і «центрів», прізвища їхніх керівників
Взагалі ж радянологія – ця псевдонаука про «червону Росію» – виникла ще в ті часи, коли тільки-но перемогла Жовтнева революція. Але після другої світової війни вона розквітла пишним цвітом і стала головним знаряддям антикомунізму.
«Я все-таки молодець, недарма їла рочестерівський хліб, – подумки похвалила себе Ірина. – Такі висновки не гріх передати своїм. Ох, Мальцев, Мальцев! А може, повернутися з ними додому…»
Ірина глянула на годинник і жахнулася: за годину вона мала сидіти у приймальні міністра, а їй хотілося зробити хоча б найважливіше з того, що назбиралося зранку.
Вона залишила на столику кілька пенсів за так і не випиту каву й енергійно пішла до виходу.
* * *
У приймальні міністра, на превеликий подив Ірини, було небагатолюдно: окрім неї і полковника Рочестера, тут зібралося кілька начальників інших підрозділів, які в основному займалися ідеологічною роботою, два-три представники найбільших мозкових центрів, що заправляли розробкою філософських обгрунтувань радянології; і (що вже зовсім здивувало Ірину, бо міністр не любив зайвого шуму) директор радіокомпанії містер Норт, якого вона кілька разів бачила на світських прийомах.
Амадей Норт походив із старовинної австрійської сім'ї і вважався у світі чужаком, який примусив – у буквальному розумінні цього слова, – примусив слухати себе. Після другої світової війни, на якій поводив себе геройськи і тим звернув на себе увагу, прийшов він до радіокомпанії з наміром перебудувати всю її роботу – і перебудував. А гроші і сімейні зв'язки забезпечили йому посаду директора. Старий директор вийшов уже на той час на пенсію.
Зараз Норт, думала Ірина, роздивляючись його, – на гребені хвилі, що несе все вперед і вперед. Про це свідчив весь його зовнішній вигляд: підтягнута фігура спортсмена, найвишуканіший костюм, бездоганний проділ у_ ледь притрушеному сивиною густому чорному волоссі, а найбільше – очі, які дивилися значуще і владно.
Поява Норта у приймальні міністра була досить інтригуючою. «Побачимо, з чим ти пожалував, прилизаний містере!» – насторожилася Ірина.
– А, ось і ви, місіс Кабардіна, радий вас бачити, – звернув нарешті на неї увагу вкрай заклопотаний помічник міністра, кругленький містер Уїлкінз. – Добридень, сер, – сухо кинув він Рочестеру і одразу ж підхопив Ірину під лікоть.
Помічник міністра, всадовивши «милу графиню» у крісло і вмостившись поруч на краєчку стола, повів зовсім невинну, на перший погляд, розмову.
– Поділіться зі мною вашими секретами, дорога графине: як вам удається зберігати свіжість і принаду? Адже вам уже… – не образьтесь, заради бога, на мою сміливість!
Ірина від душі розсміялася.
– Вам смішно, місіс Кабардіна, а я не знаю, що й робити: жодного дня не лягаю без снотворного, а про. ранкову гімнастику годі й думати! Шеф полюбляє вставати вдосвіта і працювати зі мною. І так – щодня! – кумедно розвів руками Уїлкінз.
– Не буду давати вам ніяких порад, – відповіла Ірина на не зовсім зрозумілу для неї скаргу. – Ви і без мене їх добре знаєте. Та й чого варті ці рецепти? Я й сама їх не дотримуюсь.
– О дорога графине, у вас відчувається справжня порода! – вклонився їй містер Уїлкінз. – Ви ще довго матимете струнку фігуру і свіжий колір обличчя. А що робити мені, коли всі мої предки – чесні землероби – любили добре попоїсти, а після добрячого обіду й поспати годинку-другу?
Ірина поспівчувала помічникові міністра, так і не розуміючи, до чого всі ці теревені.