Опівнічні стежки
Шрифт:
– Це Петро Моклиця, референт з економіки, – представив той парубка. – Петре, а чи не час пригостити провідника Богуна?
За хвилину на столі стояли пляшки і тарілки з м'ясом, салом і хлібом. Петро метушився, відкривав якісь бляшанки, підставляв зверхнику страви. Богун знову пригадав, що той страшенно боїться отрути, ніколи не їсть чужого і примушує Моклицю куштувати першим все, що одержує на стіл. Так воно й було насправді. Моклиця ходив за зверхником, немов за дитиною, майже ні з ким не розмовляв, тільки весь час стежив за виразом обличчя свого хазяїна. Досвідчене око Богуна відзначило: всі ці пози і фрази нагадували театральний спектакль, в якому всі актори добре вивчили свої ролі. Ось зверхник випив свого келиха, простежив,
За вікном посутеніло, чутніше застукотів по склу дощ. Зверхник глянув на мокру шибку, скривився, потім посміхнувся до Богуна.
– Постелиш мені тут, – наказав охоронцеві. Той мляво запротестував:
– Друже зверхнику, тут немає де спати… – але замовк під його красномовним поглядом.
І Богун подумав, що заперечення охоронця – теж добре розіграна сцена, яка має точну адресу і мету – вразити його, Богуна, широкою демократичністю зверхника.
Невдовзі в кімнаті з'явилася пишна постіль, і Лящ, вихиливши добру пляшку горілки, почав позіхати.
Лягаючи в ліжко, Богун з жахом подумав, що ця потвора, напевно, ще й сильно хропе уві сні. Сергій органічно не переносив хропіння й не міг заснути, якщо хтось поблизу хропів. Але зверхник виявився пристойним сусідою, зате від могутнього хропіння охоронця, що картинно розлігся на матраці біля ніг хазяїна, стугоніли шибки у вікнах. «Цікаво, як часто доводиться цьому телепню отак ночувати? Певно, це робиться тільки при гостях…» – подумав Богун.
Він лежав з широко розплющеними очима, прислухався до навколишніх звуків і посміхався, уявляючи, як він розповідатиме про цей спектакль Микитенку і Василенку. Сон наче рукою зняло, і тепер Сергій аналізував свою розмову із зверхником. Все, що побачив сьогодні Богун, було відомо чекістам. І демагогія, в якій зверхник – великий майстер, і підступна його натура, і брехливість, і жадоба грошей, а найбільше – жадоба влади немов у фокусі проявилися у цій театральній розмові. Скільки своїх поплічників звів на той світ, ледве запідозрював їх у зраді цей миршавий чоловічок. І все ж Богун знав, що половина, – коли не всі, – його охоронці служать ще якійсь розвідці.
Уже завтра туди помчать повідомлення про щиру зустріч з надрайонним провідником з України Богуном, про гостинний прийом і про спільну з ним ночівлю зверхника. Це теж штрих до тієї картини, яку невтомно малює перед своїми хазяями Лящ. На кожному кроці не забуває нагадати і підкреслити, наскільки він тісно зв'язаний з Україною і підпіллям. Хто ще такий потрібний, як він? Кого ще так шанують і цінують на Україні, як його? Отже, платіть зверхнику щедріше, без нього ви й кроку не ступите по Україні, без нього підпілля розвалиться вщент! Богун замислився і над своєю роллю у цьому жалюгідному спектаклі. Ну що ж, зрештою, все це – на користь тій справі, заради якої він і прибув сюди. Сподіватися на якісь особливо цінні дані не доводитися – зверхник нікому не довіряє. Але самий факт ночівлі і дружби з ним прислужиться Богунові у його дальших діях. Треба завтра за всяку ціну розчулити Ляща, хоч якось завоювати його довіру. Дійшовши такого висновку, Богун наказав собі спати. Завтра йому знадобиться багато сил…
Вранці господарка пансіонату дбайливо – видно було, що не раз це робила – зачинила двері в холі на першому поверсі, завісила щільними шторами вікна і сама, без служниці, накрила на стіл. За ним розсілися охоронці зверхника, а він сам умостився в кутку, посадивши по праву руку від себе гостя з України.
Знову багато пили. Особливо сам зверхник та один з охоронців, сусіда Богуна. Скоро горілка розв'язала язики, і велетень з білою шкірою і яскраво-рудим волоссям почав розповідати Сергію різні солоні історії з життя оунівської верхівки. Сказав, неприємно підморгуючи, що якась студенточка
Одвертість цього служаки була йому зрозумілою: спільна ночівля і _розмова наодинці з Лящем зробили своє: охоронці вже не крилися перед ним. А Сергій весь час повертав розмову у потрібне русло:
– Вибачай, друже, ми там, у краї, не дуже розуміємося на ваших порядках… Хто ж очолює наші закордонні частини?[2]
– Хто? Ет, чоловіче… – Рудий явно кепкував з невігласа. – Над нами, звичайно, стоїть центральний провід! – Він підніс пальця, значуще покрутив ним перед носом у Богуна і заговорив далі:-А в центральному проводі, крім друга зверхника, – він вклонився Лящу, – є ще й прем'єр українського уряду. Між іншим, у нього дружинонька теж… того…
– І навіть власна газета є? – здивувався Богун.
– Аякже, – хизувався рудий. – Є і газета, зветься «Шлях перемоги». А найбільше перепаде тобі від Івана Кашуби, який разом з Гнидою керує службою безпеки. Кашуба замінив Утяя, який пішов до вас у край… Дошкульний дядько, навіть нас перевіряє кожні два тижні.
Охоронець вихилив чергову чарку і, витерши рукавом слиняві губи, розповідав далі:
– Воно й зрозуміло, біля самого зверхника ходимо…
Він раптом обережно глянув на Богуна і замовк. Богун зрозумів, що рудий злякався своєї балакучості, і негайно налив йому знову. Випили, закусили, рудий присунувся ближче, довірливо поклав руку на коліно Сергію. Чигрин обережно поцікавився керівництвом закордонного представництва УГВР[3]. Він боровся із сп'янінням, зрідка навіть струшував головою, наче це могло розвіяти хміль, вперто повторював подумки почуті відомості. «Я мушу бути тверезим, іншого такого випадку не буде», – пульсувала одна-єдина думка.
А рудий, зрадівши новій темі, охоче розповідав:
– Закордонне представництво? Покидьки різні…
Ого! Скільки чув про них Чигрин… І Утяй, і Смерека багато чого розповідали про них там, у Києві. І саме зараз Сергій мав нагоду перевірити ці дані, уточнити, по можливості навіть збагатити.
– Звідки ж нам, лісовикам-сіромахам, знати всіх ватажків руху? Дай боже знати свого провідника… – обережно закинув Богун.
Краєм ока він помітив, що до них наближається помічник зверхника Богдан Маців. Він цікавив Богуна набагато більше, ніж п'яничка-охоронець!
Помічник зверхника водночас був довіреною особою Степана Підлиського – Арнольда, і обидва вони останнім часом досить успішно «кокетували» з однією розвідкою. Нові зв'язки і нові хазяї націоналістів цікавили радянські органи безпеки, і тому Чигрин привітно всміхнувся Маціву, посунув йому стільця. Водночас він не перервав розмови і з рудим охоронцем:
– Як ти сказав, друже, провідник Сова? У нас, у краї, я чув, є такий…
– Ет, в краї! – Рудий махнув рукою. – Два села під собою має, – вже й провідник… Тут, друже, в Мюнхені, цей провідник Сова – генеральний секретар у закордонних справах УГВР, з якою у нас горшки побиті. Під ним усе закордонне представництво ходить…
– Сам Сова в Мюнхені не живе, – встряв у розмову Маців. – Керує з-за океану…
– Як це так? – здивувався Богун.
– А так, дуже просто, – недбало кинув Маців, наливаючи знову по повній чарці. – Живе у Штатах, звідки щотижня телефонує. Керує… Про це навіть їхня газета писала.
– Яка їхня газета? – не второпав Богун.
– «Сучасна Україна», – пояснив Маців і підняв чарку. – Будьмо!
Випили, помовчали. Маців похмуро, розжовуючи огірка, подивився на Богуна не по-п'яному допитливими очима. «Стоп! – подумав Сергій. – Досить…» Він внутрішньо зібрався, навіть м'язи напружив – у голові ж дедалі більше шуміло.