Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Я б хотів, щоб ви розказали, як загинув Богдан Шашкевич? Знали такого?

– Чугая? Ще б пак! – Богун приклав пальці до скронь, значуще помовчав.

Сергій Чигрин й справді міг би розповісти про смерть цього скаженого ката і вбивці більше, ніж хто інший. Адже він особисто брав участь у цій складній і небезпечній операції. Після тривалих пошуків чекістам вдалося дізнатися, що Богдан Шашкевич знаходиться в селі Білогорця під Львовом. Будинок, де переховувався Чугай, оточили. Обшукали три кімнати, просторе підземелля, всі будівлі на садибі – даремно! Затримали трьох охоронців Чугая, допитали господарів будинку – все даремно! Шашкевич зник, наче крізь землю провалився. І тоді офіцер, який

керував цією операцією, голосно, щоб почув Шашкевич, якщо лин там переховувався, наказав розібрати будинок по шматочку. Не спалити, не зруйнувати, а саме розібрати по цеглині і дощечці! Цей наказ почув і сам Чугай, який напіводягнений, з пістолетом і гранатою в руках стояв між подвійними стінами в одній із кімнат. Нерви у нього не витримали, він вистрибнув і кинувся на офіцера. Навколо всі скам'яніли – саме на це і розраховував досвідчений бандит. Та на цей раз не витримали нерви у молодого радянського солдата, який з жахом дивився, як Чугай загрожує життю чекіста. Він підніс автомата – і, перш ніж встигли його зупинити, всадив у бандита цілу обойму.

Чигрин розповів про це Кедю і Ріпницькому, змальовуючи Чугая справжнім героєм.

– А хто заступник Чугая? – запитав Ріпницький.

– Підпілля очолив полковник Куп'юк, – відповів Богун.

– Лахтай? – перепитав Ріпницький, хоча прекрасно знав прізвисько Куп'юка і без Богуна.

– Так, Лахтай. Де він зараз, не знаю, чув тільки, що живий і здоровий, – пояснив Богун.

– То й слава богу, – всміхнувся Ріпницький. – А про Яроша що знаєте?

– Яроша я бачив цієї весни. Він дуже хворий, – сказав Богун. Сергій знав, що Ріпницький лікар, закінчив медичний інститут у Мюнхені, але не працює за фахом. Він зараз керував підготовкою шпигунів для роботи їх на Україні. Богун продовжував: – Страшенно схуд Ярош, кашляє. Наші схрони і не до того доводять.

– А він лікується? – запитав Ріпницький.

– Певна річ, – заспокоїв його Богун. – А всіма справами у краї зараз керує друг Утяй. Референтуру пропаганди очолює Рута, вона пише вірші під псевдо Ільницька.

– Оце жіночка! – вигукнув Кедь.

– Всі вони такі, герої, – гордо підкреслив Богун, пригадуючи, як він востаннє говорив з Ярошем на подвір'ї львівської в'язниці, коли той прогулювався. Все, про що він зараз розповідав, було заздалегідь передбачено легендою і продумано до найменших дрібниць разом з полковником Василенком.

– Так, наші бойовики і провідники, стрільці і зв'язкові цілком заслужили таке звання, – поважно підсумував Кедь.

Всі троє замовкли, прислухаючись, як господарка пансіону за щось сердито докоряла надворі покоївці. Потім Кедь поважно підвівся, ступив до дверей:

– Дякую красно, друже надрайонний провіднику, за цікаву розповідь. Ви привезли цінні дані для наших друзів, ми задоволені вами. Гадаю, вам доведеться ще раз докладно доповісти про все це декому з центрального проводу.

Кедь навіть пальця підніс, підкреслюючи вагомість свого повідомлення. Богун радісно зітхнув: сумніву не було, йшлося про зустріч із зверхником. Операція розвивалася за планом.

Два дні пройшли тихо. Невеличке місто Бейрейт, яке і влітку жило розмірено і сонно, тепер наче вимерло. Богун, якого це містечко зрештою мало цікавило, якось опівдні вийшов з кімнати і пройшовся садом. Відчинив легеньку хвіртку, обійшов плавальний басейн, який влітку, мабуть, давав фрау Шустер чималий прибуток, і поволі попрямував схилами великого зеленого пагорба, що нависав над містом. Але тільки-но Богун відійшов на півсотню метрів, як помітив, що з-за дерева в глибині парку метнулася сіра постать. «Стежать», – посміхнувся Богун і повернув до себе.

Надворі нудно сіяв дрібний, холодний дощик. Сергій, дивлячись у вікно, з сумом пригадував

грудневі хурделиці на Україні. Як там Олексій Петрович? У Львові й у міністерстві зараз своєрідне затишшя. Бойовики закопалися в схрони на всю зиму. Якщо і жевріє життя в організації, то лише тут, де й зими справжньої немає. І наче на підтвердження його думок у ворота пансіонату в'їхав пошарпаний «мерседес». З переднього сидіння скочив здоровенний чолов'яга, шанобливо відкрив другі дверцята. На асфальт вийшов невисокий чоловік, щулячись від, дощу. Ще один кремезень став поруч, а за мить на подвір'я в'їхала друга машина, з якої вийшло одразу п'ятеро. «Як вони вмістилися там?» – здивувався Богун, побачивши широкі плечі всієї п'ятірки.

У нього вже не залишилося сумнівів, що до Бейрейта завітав зараз сам зверхник. Певно, ця п'ятірка були його охоронці, без яких, Сергій добре це знав, він не ступав і кроку.

Двері Сергієвої кімнати розчахнулися на всю широчінь, увійшли двоє здорованів і, не привітавшись, пильно її обнишпорили. Лише тоді зайшов і сам зверхник Лящ – людина, про яку в останні роки ходило багато різного. І ось Богун його нарешті побачив.

Посеред кімнати, сердито обтрушуючи воду з пальта і крислатого капелюха, стояв маленький чоловічок з напрочуд неприємним обличчям. Темні очі просвердлювали Богуна наскрізь, вуха були відстовбурчені, на лисуватій голові прилипло рідке волосся, яке він намагався зараз розчесати так, щоб воно прикрило голий череп. Під сірим френчем випиналося черевце. Богун непорушно застиг від хвилювання, а Лящ, широко розкривши обійми, рушив до нього, посміхаючись на повен рот. Семеро охоронців мовчки стежили, як їхній повелитель стрічає гостя з України, потім відійшли, немов по команді, лише той, що першим вистрибнув з машини, – навпаки, ще, ближче підступив до зверхника, який хрипко прошепотів у саме вухо Сергієві:

– Доброго дня, юначе!

І так само хрипко – чомусь перехопило горло – Богун відповів:

– І вам день добрий!

Очманілий вираз обличчя Богуна зверхник сприйняв як шанобливе захоплення. Він поплескав Сергія по плечу, сів і показав рукою на стілець навпроти. Потім поволі повернувся до свого почту, насупився, і всі шестеро, гупаючи чобітьми, вийшли з кімнати. Знову залишився лише один, найкремезніший. Цей, мабуть, ніколи не відходив від зверхника.

Богун чекав, поки Лящ заговорить, але той мовчав, свердлячи його очицями. Тоді Сергій вирішив сам розпочати розмову.

– Рапортую послушно, друже зверхнику, – сказав він, вклоняючись. – Прибув із краю. Друзі Утяй і Заламай шлють вам привіт і шанування.

І знову зверхник промовчав, тільки приклав до губів пальця і сторожко показав на стіни. Це був наказ, і Богун замовк. Пригадалися йому дані про дивовижну, підозрілість зверхника. «Навіть друзям не довіряє…» – подумав Богун.

– Добре дійшов? – запитав нарешті Лящ, і Богун мовчки ще раз вклонився. – Я знаю, там вам нелегко, але думкою і серцем я завжди разом з вами. Радий, що в краї всі підтримують наше смертне змагання з Совєтами.

Зверхник говорив і говорив, сиплячи нічого не значущими словами, а Богун слухав його і думав: «Таким він і має бути, слуга багатьох господарів, кривавий лакиза, боягуз і блазень». За цією карикатурою на людину стояли більш сильні й підступні вороги, на боротьбу з якими були мобілізовані мудрість і мужність його товаришів – чекістів.

А зверхник уже говорив про своїх. хлопців – охоронців, пересипав розповідь солоними жартами і охоче сміявся з власних дотепів. Богун теж час від часу усміхався, бо бачив, як уважно дивиться на нього зверхник, чекаючи цього сміху. Потім Лящ повернувся до свого охоронця, той сплеснув у долоні, і до кімнати увійшов здоровань, який їхав поруч із зверхником.