Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Подобається у нас, друже? – запитав Маців.

– Весело живете, – сумно кивнув головою Богун.

– А що? – поцікавився Маців. – Не подобається?

– Ні, чого ж… – пояснив Богун. – Просто одвик я… У схроні не розгуляєшся.

– Воно так, звичайно, – погодився Маців. – Та це ми заради тебе. Гостя з України приймаємо! Я запитував не про це. – Він кивнув на стіл і зупинив погляд на зверхнику, який вичитував за щось хазяйці.

– От ти питав про закордонне представництво УГВР, – вів своєї Маців. – Може, хочеш побачитися з ними?

Богун одразу

вловив справжній зміст запитання Маціва. Помічника зверхника, звісно, над усе цікавило, на кого орієнтується підпілля на Україні: на Ляща чи на Сову. Неквапно, прожувавши пиріжок, Богун сказав:

– Нам у схронах нема коли й ні до чого ділити вас… Хто тут буде попереду, нас не обходить. Маємо своє діло: боротися з Совєтами…

– А все ж таки? – наполягав Маців.

– На Україні добре знають зверхника Ляща, підпілля бореться під його прапором, – повторив Богун слова з листа Утяя.

Маців подумав над відповіддю, усміхнувся:

– Правильно міркуєте. Тільки Лящ і здатний привести нас до перемоги…

Рудий раптом заревів хрипким голосом якусь незнайому Богунові пісню, весь стіл підхопив. А зверхник відкинувся на стільці, з насолодою слухаючи п'яний спів. Навіть очі заплющив… Кинув погляд через стіл на Богу-на, і Сергій зрозумів нарешті, що це пісня про зверхника. Він відповів йому захопленим поглядом. Навіть спробував підспівувати…

Втім, за хвилину, випивши за «нашого улюбленого зверхника Ляща», присутні заспівали іншої, знайомої Богунові. Дивно звучала у цьому німецькому пансіоні старовинна українська пісня, складена сотні років тому бранцями в турецькій неволі. І Богун знову відзначив, що й співали її інакше, без вигуків, з непідробною душевною тугою:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх, ти бідна і нещасна.

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона…

Сергій подумав про себе: «Пісень і волі сторона!» Ці слова пасували саме нинішній Україні! Але як же вони не личили оцим людям, що запродали свою батьківщину… Тремтливі нотки у голосах співаків розлютили Богуна: «Ач, як розрюмсалися, кати, за «своєю» землею… Типова сентиментальність убивць!»

Прослухавши пісню до кінця, Богун знову повернувся до Маціва. Той не співав, мовчки пив горілку і над чимось розмірковував. Він охоче підтримував розмову про справи у підпіллі, про помилки і неправильні вказівки керівників ЗП, одержувані в краї. Величезне напруження, з яким Богун вів цю вкрай важливу розмову, далося взнаки: голова стала ясною, наче й не пив цього вечора нічого.

Знову Лящ залишився на ніч разом із Сергієм. Яка честь! І знову ранок, знову з похмілля боліла голова. Він спробував заснути, але почув рипіння на ліжку поруч. Мабуть, прокинувся зверхник… Сон у Богуна наче рукою зняло. Крізь напівприкриті вії глянув убік і побачив, як повільно, крекчучи, той піднімається з ліжка.

Підійшов

до великого дзеркала на стіні, уважно оглянув себе. У дзеркалі відбилося зжовкле, з помітними слідами близької старості обличчя з рудуватою ріденькою щетиною. Зверхник торкнувся пальцем вигнутого носа, потер червоні очі, пригладив рідке світле волосся. Насупився, потім посміхнувся, презирливо скривив рота, гордовито підняв голову. Він змінював вирази обличчя, наче міняв краватку, і стежив за собою, критично оцінюючи кожну гримасу… Вираз очей йому не сподобався, він розгладив зморшки на щоках, знову насупив чоло і примружив трохи очі. Так краще! Потім злодійкувато озирнувся на ліжко Богуна.

Сергій ледь не пирснув: «Актор з найнікчемнішого провінціального театру перед виходом на сцену!»

Рипнули двері, і до кімнати зазирнув Павло Гнида, про якого Богун учора вже чув від рудого охоронця.

– Друже зверхнику, є новини з краю… І дуже важливі. Дозволите?

Лящ не раз озирнувся на Богуна, притис пальця до вуст і вийшов з кімнати, підтримуючи штани на круглому животі. Він підтягнувся, а на обличчі застиг вираз погорди, щойно відпрацьований перед дзеркалом.

Гнида шанобливо розкрив двері, потім недбало зачинив їх так, що у широку щілину видно було спину зверхника. Богун напружив слух, увіп'явся пальцями у подушку, навіть дихання стишив, щоб не пропустити жодного слова.

– Друже зверхнику, – почав скоромовкою Гнида, – я щойно від наших друзів. Там Паркер привіз з радіостанції свіжі депеші. Гринь вийшов-таки на зв'язок!

– Це який Гринь? – запитав, позіхаючи, Лящ.

– Той, Друже зверхнику, що йшов до матері під Львів… Ще доповідав вам, що сумнівався, чи дійде…

– А-а-а… То що ж він передає?

– Влаштувався непогано, починає роботу. Наші друзі вважають, що найближчим часом ми повинні заслати до краю групу людей, нехай вона осяде на базі Гриня і почне збір інформації.

– Вимагати і давати вказівки вони вміють, а що ми від них одержали цього місяця? – сердито пробурмотів зверхник.

Обидва помовчали, потім роздратований голос Ляща почувся знову:

– Після війни вони раз чи два надсилали свої літаки на Україну, а тепер бояться, і наші люди змушені йти туди пішки… От група Чабана пішла, і досі ніяких чуток. Чи не в Чехословаччині накрили?

Він сердито прочовгав перед дверима, кілька разів тяжко зітхнув, потім діловито запитав:

– Хто у нас готовий до виходу?

– Орач і Лютий, – відповів Гнида. – Треба, щоб вони до осені були вже на Україні.

Зверхник знову нічого не відповів, а по паузі повернувся до теми, яка, мабуть, найбільше йому дошкуляла:

– Мій агент у ЗП, – сказав він, – повідомив, що їх люди для розвідувальної роботи на Україні готуються в Обербойрені. І справу, за всіма ознаками, поставлено солідніше, ніж у нас це робить Рочестер… Розповідав про такий випадок: зібрали їх для навчання, розповіли, що й до чого, а якийсь Семененко візьми та й скажи: «Як же це виходить: казали – воювати за Україну, а тут шпигуном треба ставати…»