Опівнічні стежки
Шрифт:
Рочестер прикрив совині очі тонкими, майже прозорими повіками: він уже не міг боротися за Ірен. «Якщо я зараз подам у відставку, – подумав він, – це, однак, її не врятує. Треба погоджуватись. У цьому разі я зможу стежити за розвитком операції особисто».
Міністр терпляче чекав згоди Рочестера. Він був поінформований про роль місіс Кабардіної у школі і розумів, наскільки це важка втрата для полковника. Але він знав і те, що в Рочестера немає іншого виходу.
Нарешті сер Елвіс розплющив очі і глянув на міністра.
– Гаразд, – видихнув
Ірина, мов на крилах, гнала машину на квартиру Богуна.
– Сергію Петровичу! – вигукнула вона мало не з порога. – Ми з вами їдемо додому!
– Стривайте, Ірино Олександрівно! – зупинив її Сергій. – Поясніть, що трапилося? Я нічого не розумію…
Ірина плюхнулася у крісло і перевела подих.
– Зачекайте, зараз усе розповім. Полковник був у міністра, і той примусив його дати згоду на те, щоб я з вами йшла на Україну. Ви як звичайний провідник, а я – як ваш дублер і наглядач. Як вам це подобається?
Сергій підійшов до неї і взяв її руку в свою.
– Я дуже радий, що так все вийшло. Не хотів говорити вам заздалегідь, але я надіслав Микитенку прохання, щоб розробили план вашого повернення на Батьківщину. Але якщо так…
Ірина вдячно глянула на Богуна.
– Вас на завтра викликає Рочестер. Хоче серйозно говорити відносно нашої спільної подорожі.
– От і чудово. Тільки передайте, будь ласка, майору Террі, що я з поважних причин не зможу бути присутнім на заняттях по стрибках з парашутом.
Рочестер зустрів Чигрина коротким кивком голови.
– Вас уже повідомили про припинення навчання і термінову відправку?
– Так, сер! – виструнчився перед ним Сергій.
– Про деталі переходу ви дізнаєтесь від місіс Ірен та майора Террі. Я ж викликав вас для того, щоб обговорити подробиці, що стосуються графині. – Рочестер поплямкав губами.
Чигрин занепокоївся: «Що він надумав? Мабуть, ставитиме якісь умови…»
Немов на підтвердження його думок, сер Елвіс заговорив:
– Мене не хвилює у даному випадку ефективність операції. Єдине, що непокоїть мене по-справжньому, – це життя і безпека місіс Ірен. Не дивуйтесь, що я говорю з вами так відверто.
– Я розумію вас! – запевнив його Сергій.
– Так от, – продовжив полковник. – Я повірю у те, що ви і місіс Ірен спокійно дійшли до місця призначення тільки тоді, коли до мого кабінету прийде і розповість про це «Андрій Чорнобай. Він – радист Утяя, і ви, як провідник, обов'язково зустрінетесь і з ним, і з Смерекою – Чорнобаєм. Цей хлопець виріс і виховувався на моїх очах, і я довіряю йому більше, ніж будь-кому.
Чигрин коротко кивнув на знак згоди.
– Я передам по радіо наказ про повернення Смереки самому Утяю, а від вас він одержить тільки підтвердження…
Сер Елвіс втомлено відкинувся на спинку.
– А тепер ідіть і не забувайте моєї настанови, інакше… – Полковник раптом метнув на Сергія такий погляд, що тому стало моторошно. «Моє щастя, – подумав Чигрин, – що я не побачу його. Та й Ірина
Богун круто повернувся, і вийшов з Рочестерового кабінету. У приймальні його зустріла настороженим поглядом Ірина, і, щоб заспокоїти її, Сергій посміхнувся самими очима.
– Ви не уявляєте, місіс, – сказав голосно, – як приємно подорожувати з вами. Чи не проїдемося востаннє на моєму «ягуарі»?
– З превеликим задоволенням! – засміялася Ірина.
– Гаразд, я чекатиму на вас увечері.
* * *
– Увага, панове, літак прибуває до столиці Польської Народної Республіки Варшави! Прошу пристебнути ремені! – урочисто проголосила кокетлива стюардеса і подивилась на симпатичне подружжя – ставного сухорлявого комівояжера та його елегантну дружину, що сиділи у перших кріслах. Вона повторила своє оголошення англійською мовою, і тільки після цього комівояжер заходився допомагати дружині розібратися у лямках. Стюардеса відзначила ще на початку польоту, як бережно ставиться він до своєї милої дружини, і зітхнула: «Щаслива жінка!»
– Ось ми майже і вдома! – полегшено зітхнула Ірина, коли вони увійшли до готельного номера.
– В тому-то й справа, що тільки майже, – відповів Чигрин.
Ірина здивовано подивилась на нього.
– Що трапилося, Сергію Петровичу?
– Не мав часу розповісти вам, Ірино Олександрівно, але мало не в останню хвилину я одержав розпорядження генерала Микитенка. Власне, і не розпорядження… Словом, тут, у Польщі, товариші добре попрацювали і розгромили оунівський провід. Але сталося непередбачене – знову зник Бень… Залишати такого вовка на волі – неприпустимо. А знайти його якнайшвидше можу тільки я.
– Що ж будемо робити, Сергію Петровичу?
– Відпочивайте, Ірино Олександрівно, ваша допомога, певно, не знадобиться. – Він посміхнувся. – Генерал Микитенко не наказував мені братися за справу, але попросив зважити, на прохання польських друзів.
– Як же я дізнаюся про результат справи?
– О, за це не хвилюйтеся! Працівники держбезпеки Польщі знайдуть, в який спосіб сповістити вас. Та що я кажу! – схопився Чигрин. – Вони, мабуть, вже шукають нас…
Немов на підтвердження його слів у двері ввічливо постукали, й Ірина про всяк випадок відповіла по-англійськи:
– Увійдіть!
До кімнати увійшли двоє.
– Прошу пана, маємо честь бачити містера і місіс Річардсон?
– Так-так, панове, – поспішив їм назустріч Чигрин.
– Ми уповноважені передати вам привіт від Діда, – сказав один із них, високий, в сірому костюмі чоловік, з тонкими рисами обличчя. – Якщо не помиляюся, ви – Онук?
– Він і є! – засміявся Сергій. – Щоправда, для Онука трохи підстаркуватий… Добридень, товариші!
– Раді вітати вас на польській землі, панове!