Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)
Шрифт:
Роман з’явився з довжелезним підзаголовком – стислою анотацією й водночас рекламою твору, як свого часу знаменитий «Робінзон Крузо» Дефо, алюзії до якого, мабуть, зараз найвідчутніші в ньому. Проте структурована «Оповідь…» за зразком пригодницьких морських романів, як, скажімо, «Оповідь Едварда Сиворда про пережиту ним корабельну катастрофу» («Щоденник Едварда Сиворда») англійської письменниці Джейн Портер (1831), який також є одним з основних джерел алюзій у По. У тогочасній літературі таких творів було вдосталь, тож читачам вони були добре знайомі. Модель, за якою вони створювалися, прийшла з попереднього ХVІІІ ст., коли роман (novel) лише народжувався і в своєму становленні був тісно пов’язаний з «літературою факту», – мемуарами, зібраннями листів, біографіями, описами подорожей, щоденниками тощо, які він імітував. При цьому письменник надягав маску видавця, редактора, чи ще когось з тих, хто лише встановлює зв’язок між «оповідачем» і читачем. Міра достовірності й вигадки у тогочасних романах-подорожах варіювалася, проте їхні автори незмінно присягались у правдивості (згадаймо, як Робінзон
З перших же слів оповідача («Мене звуть Артур Гордон Пім. Мій батько був шанований купець…») читач занурюється у добре йому знайомий світ морських подорожей: «Мій батько мав маленький маєток у Ноттингемпширі…» – починає свою оповідь Лемюель Гуллівер, «Я нaродився 1632 року в місті Йорку в порядній сім’ї, хоч і не корінного походження», – говорить Робінзон Крузо, «Мене народили вірнопіддані й чесні батьки…» – пише Сиворд. За типовим початком йдуть не менш типові сюжетно-композиційні елементи: втеча юнака з дому, бунт на кораблі, корабельна катастрофа, зустріч з піратами та жорстокими тубільцями тощо. Але правила звичної для тогочасного читача «гри в авторство» По дещо змінив: порушуючи традицію видавати вигадку за правду, оповідач просить публікувати його «правдиву» історію як роман, занадто вона неймовірна. Та звернімо увагу: початкові розділи, видані таким чином, загалом не поривають з вірогідністю, коли ж зображене стає все фантастичнішим, нам пропонують сприймати його як «правду» і навіть (згадаймо літературних попередників Піма) підкріплять «достовірність» оповіді щоденником героя.
Взірцем для По були не лише певного типу романи, але й звіти про географічні експедиції й подорожі, з яких він навіть уводив цілі фрагменти до свого твору, який містить відомості географічного характеру, дані про флору й фауну Антарктики, про те, як треба вантажити судна тощо. Казати, що вони порушують романну традицію, не варто, адже й Робінзон Крузо доволі докладно розповідав про те, як треба робити глиняний посуд чи човен, які рослини ростуть, а тварини живуть на його острові. Проте у По стиль цих «документальних» вставок контрастує з настроєм оповіді, до того ж вони часто виглядають невчасними, перериваючи оповідь у найдраматичніші її моменти, а це зароджує підозру, що вони виконують скоріше пародійну, ніж інформативну функцію. Та якщо пародійну складову при залученні кліше романів ми можемо відчути й оцінити, то пародія на зміст і стиль тогочасних звітів з дистанції сьогодення не особливо помітна. Відчутнішою для нас є пародія на суто прагматичну настанову американських науково-дослідницьких експедицій, яка найяскравіше проявилась у тому, що члени команди «Джен Гай» обійшли увагою дивовижі острова Тсалал, зосередивши її, натомість, на звичайнісіньких трепангах – промислових молюсках, описаних По якнайдокладніше. До речі, видиму незавершеність твору теж можна розглядати як пародійний хід, адже багато тогочасних звітів експедицій закінчувалися на півслові. Дж. Кеннеді, американський знавець творчості По, навіть стверджував, що він, схоже, «писав дві книги одразу: одну – для небагатьох обраних, які зрозуміють пародію, що в ній міститься, другу – для пересічних читачів, які полюбляють пригоди і легке чтиво».
Сучасному читачеві певні розділи «Оповіді…» мають нагадати твори, де йдеться про експедиції до невідомих земель, як то «Загублений світ» А. Конан Дойля (1912) чи створену не без його впливу «Землю Саннікова» В. Обручева (1926). Відлуння «Оповіді…» відчутно вловимі й в багатьох романах Жуля Верна, недарма саме він написав найвідоміше її продовження «Льодяний сфінкс» (1897), герой якого, прочитавши роман По, пливе до Антарктики, щоб перевірити те, про що розповідав Артур Гордон Пім. Часом ці твори спиралися на вільну фантазію письменника, як у Конан Дойля, часом на наукову інтуїцію, як у Жуля Верна, часом, як у «Землі Саннікова», на не доведені практикою гіпотези щодо існування певних географічних об’єктів. Одну з таких гіпотез використав в останніх частинах роману й Едгар По. За основу він узяв доволі тоді популярну теорію «порожньої земної кулі» в її інтерпретації американським ученим Дж. К. Симмзом, з якою він ознайомився у викладі Дж. Н. Рейнолдса (див. примітки, с. 278). Згідно з нею, земну кулю складає панцир товщиною близько 1300 км з отворами діаметром 2300 км на обох полюсах, і ще чотири твердих панцирі в її середині, отвори в яких збігаються з отворами у зовнішньому панцирі. До цієї теорії По звертався й у новелістиці, на ній засновується сюжет «Рукопису, знайденого у пляшці» й «Падіння до Мальстриму». Теорія Симмза пояснює багато див у кінці роману: теплий клімат поблизу Південного полюса, водяний вир неподалік від нього, а певною мірою – й велетенську білу фігуру, яка постає з цього виру, адже послідовники вченого не виключали існування цивілізації у середині земної кулі.
До композиції роману сучасники По мали багато претензій, особливо несхвально, якщо не з обуренням, ними був сприйнятий його фінал. Утім, він відкрив широке поле для домислювання й дописування, недарма «Оповідь Гордона Піма» породила стільки сиквелів, як жоден інший твір. «Із цього лісу ми не виберемося ніколи, – писав У. Еко, – як не вибрались, приміром, Жуль Верн, Чарльз Ромін Дейк і Говард Філіпс Лавкрафт, котрі вирішили залишитися там і намагаються закінчити історію Піма». Та «незавершеним» чи «позбавленим форми» роман По може виглядати лише на тлі традиційних зразків цього жанру, під якими ми розуміємо передусім створені у реалістичній парадигмі. Фрагментарність, відсутність хронологічно-послідовного розвитку сюжету й відмова від фіксації причинно-наслідкових зв’язків характерні для кращих романів романтизму, як то «Генріх фон Офтердінген» Новаліса чи «Життєва філософія Кота Мурра» Гофмана, до речі, вони обидва незавершені й навряд чи могли б бути завершеними у традиційному розумінні цього слова як історії, які добігли кінця.
Але чи дійсно при створенні «Оповіді Піма» автор повністю відійшов від традиційних композиційно-сюжетних побудов? Найцікавіше, що По й тут примудрився досягти ефекту неоднозначності. Згадаймо, що нічну пригоду Піма з Огастесом у штормовому морі оповідач пропонує нам «замість вступу до головної й набагато розлогішої частини своєї оповіді», при цьому фінал епізоду (героя поглинає водяна прірва) перегукується з фіналом усього твору. А рух човна до прірви Південного полюса породжує відчуття того, що ми наближаємось до кінця – і світу, і роману. Опосередкованим свідченням того, що продовження роману не передбачалося, можна вважати те, що Пім перетинає екватор саме в його середині, адже відома схильність По до математично вивірених композиційних побудов.
Композиційний «екватор» твору практично збігається з «емоційним», який становлять епізоди зустрічі залишків команди «Дельфіна» з кораблем мерців і канібалізму. Тут змінюються алюзії, якими значною мірою програмується сприйняття твору: читач, знайомий з «Поемою про старого мореплавця» Колриджа, відчує паралелі з нею. Вони не зникатимуть до кінця твору, реалізуючись, зокрема, в образі птахів, які переслідуватимуть човен Піма в кінці подорожі, й особливо у наскрізному для усього твору мотиві «смерті за життя». Перша з названих сцен вражає натуралістичністю, варто лише згадати шмат м’яса покійника, скинутий птахом на палубу, її емоційний вплив підсилюють містичні алюзії, зокрема на легенду про Летючого голландця, а жорстокості їй додає мотив іронії долі, який у ній звучить дуже виразно. У другій натуралістичність майже відсутня, вона жахає й без того, оприявнюючи атавістичні глибини, які за певних обставин можуть відкритись у цивілізованій людині. Акт канібалізму відбувається «за кадром»: схоже, оповідач узагалі волів би забути про нього. Воднораз композиційні прийоми твору відтворюють характерний ритм моря: події розвиваються як хвилі, які котяться вперед і відступають, щоб розпочати свій рух ізнову, тож чи може у ньому бути традиційні початок і тим паче завершення?
Фінал не може прояснити, як дійшов до нас щоденник Піма. Післямова стверджує, що герой повернувся додому, але чому тоді він не закінчив опис своїх пригод? Розглянемо таку версію: Пім повертається з подорожі, проте помирає, перш ніж дописати свій звіт про неї, причому помирає саме тоді, коли доходить до відтворення своєї зустрічі з фігурою в білому. Яким би наївним таке припущення не виглядало, воно спирається на збіг, навряд чи випадковий з огляду на любов По до шарад. Якщо зустріч з фігурою у савані сприймати як смерть Піма (а для цього є підстави, про які згодом скажемо), то роман обривається, коли Пім іде в небуття у двох площинах твору і в двох своїх іпостасях: у площині «фікціональній», де він оповідач і дійова особа, обидва вигадані автором, і «реальній», де він оповідач і нібито «реальна» особа, яка здійснила цю подорож і залишила про неї звіт. Та можливе й інше пояснення, підказане новелою «Падіння до Мальстриму»: занурившись у прірву на одному кінці земної кулі, Пім мав можливість вийти з неї на протилежному, повернутися додому й взятися за написання книги.
По уникає прямої підказки, чи є Пім витвором його фантазії, чи автором книги, яку ми щойно дочитали. Звісно, сучасний читач це сприймає як гру, та у середині ХІХ ст. «довірливих» читачів, мабуть, було більше: є свідчення, що в Англії при згадуваній першій публікації роману він був сприйнятий як звіт про справжню подорож, утім, тоді він був виданий без останнього занадто неймовірного епізоду. Знаменитий аргентинський письменник Луїс Борхес був переконаний, що поява сучасного «недовірливого» читача на совісті саме По. Адже, як писав Борхес, це він створив детектив, а заразом з ним і його читача, який «з першої хвилини не вірить жодному слову, адже читач детективів – людина, яка до всього ставиться з підозрою, читає обережно…», бо він звик, що автор від нього приховує правду. «Оповідь Гордона Піма» – не детектив, але сприймати його треба виважено, не особливо довіряючи авторові, схильному до містифікацій, а заразом і «підставному» оповідачеві Піму, витвореному таким автором.
Як оповідач Артур Гордон Пім суттєво відрізняється від своїх літературних попередників: зазвичай вони були «надійними», справжній автор ніби поміж рядків давав читачеві настанову їм вірити. Навіть Гуллівер, як це не парадоксально звучить, розповідав про те, що «дійсно» відбувалося з ним у вигаданих автором світах. У випадку з Артуром Пімом ми маємо справу з оповідачем «ненадійним», тобто таким, на правдивість оповіді якого покладатися не можна, й автор розкидає у тексті попередження про це. Основним сигналом можна вважати оманливість, яка буквально просякає твір на всіх його рівнях – і формальних, про що вже почасти йшлося, і змістових: у людському світі вона реалізується в мотивах зради й обману, в оприявленні розбіжності між видимим і справжнім (наприклад, в епізоді сп’яніння Огастеса), у рольовій поведінці героїв, театральності (як у виставі з нібито ожившим покійником) тощо; у світі природи її виявляють фізичні об’єкти й закони світу (камінь, який не служить опорою, вода, яка не є прозорою й перетворюється на попіл, аномальна поведінка магнітного поля і т. д.), і, врешті, на вищому, узагальнюючому рівні отримує «філософське» вираження в іронії долі, з якою постійно стикаються герої твору.