Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)
Шрифт:
Оманливість реалізується й через «сонамбулічний» дискурс роману, в якому практично все, врешті-решт, сходить до нав’язливого кошмару, що наприкінці кожного епізоду досягає кульмінації й завершується вивільненням з нього лише задля того, щоб занурити героя й читача в новий. Кінцевий епізод може сприйматися як момент пробудження, виходу зі сну, але ще не остаточний, ще в його межах. «Психологія сну» відчутна й у трансформаціях, які відбуваються у свідомості, коли, скажімо, важкість у грудях приймає вигляд собаки, з якою відбуваються дивні зміни, постфактум вони отримують «логічну» вмотивованість. По часто закидають недбалість у деталях, та якщо припустити, що ми перебуваємо у чийомусь сні, вона виглядає цілком органічною. У сонамбулічний дискурс вписуються і своєрідні «зависання» й «загрузання» оповіді, спродуковані її надмірною деталізованістю, і змінена консистенція звичних речей, і сірувата приглушеність кольорової гами основної частини роману, і загальна
Є й інша причина недовіри до Артура Гордона Піма як оповідача. Подібно тисячам юних героїв морських подорожей, він мріє про море. Та звернімо увагу, що саме збуджує його мрії: «випадки найжахливіших страждань і розпачу» в розповідях його друга Огастеса. «Мені ввижалися корабельні аварії і голод; смерть або животіння в полоні у кровожерливих дикунів; життя в журбі та в сльозах на якій-небудь похмурій та голій скелі посеред неозорого і незбагненного океану…» – визнається він. Така хвороблива витонченість психіки наближає Піма до героїв «психологічних» новел По (у тому числі й «Серце виказало»). Згадані видіння Піма розгорнуті у сюжеті твору, причому практично в тому самому порядку, що й про них сказано. Тож чи не є оповідь Піма лише уявною реалізацією палких жадань, інстинктивних прагнень, властивих людям певного психічного (чи психопатичного) складу – з «екзальтованою вдачею», палкою, але «дещо трагічною» уявою і схильністю до меланхолії, як він пише про себе сам? Кожен з епізодів моделює ситуацію, в якій герой стикається з невідворотньою смертю, але якимось дивом її уникає (останній епізод розглянемо окремо). Уникає, але проходить через усі передсмертні муки – як фізичні, так і породжені усвідомленням неминучості смерті, і саме вони становлять значною мірою зміст твору.
«Оповідь…» можна сприймати і як умоглядний експеримент, при якому По моделює ситуації, що надають можливість вивчати людину у стані наближення смерті й вмирання в усьому спектрі її фізичних, психологічних і ментальних реакцій, спостерігати за згасанням її свідомості тощо. Одним із таких «перехідних» станів є стан «похованого заживо», якому По приділяв багато уваги і в новелістиці, варто лише згадати оповідання «Передчасне поховання», ситуація «похованого заживо» присутня і в «Барильці амонтильядо», про яке йтиметься згодом; вважається, вона відбила власну фобію письменника. У «Гордоні Пімі» вона обігрується двічі: похованим заживо можна вважати героя не лише у трюмі корабля, але й у печері без виходу на острові Тсалал. Нагромадження жахів, гіперболізація страждань, моделювання ситуацій, які межують з гротеском, – усе це викликає підозру в тому, що автор влаштовує щось на кшталт випробування не лише для свого мазохічно налаштованого персонажа, але й читача. Це витворює іронічну двозначність, без якої, загалом, творчу манеру По важко уявити.
«Оповідь Артура Гордона Піма» вважається одним із тих творів По, які найважче піддаються інтерпретації. Наразі сформувалося багато підходів до нього, звісно, жоден з них не може претендувати на вичерпність. Поширеними є спроби накладання на твір міфологічної матриці, при цьому історія Артура Гордона Піма сприймається як відродження архетипу релігійної міфології – сходження до пекла, а морська подорож – пост-юнгіанський образ колективного несвідомого – як подорож до таємних глибин людської психіки і повернення до першоджерел усього існуючого. Та треба враховувати, що міфологізація подорожі Піма зовсім не обов’язково є результатом свідомих зусиль По, що загалом відповідає засадничим позиціям архетипної критики. Зважаючи на домінування водної стихії у романі, цілком природним є звернення до вчення Гастона Башляра, згідно з яким у підсвідомій образній системі автора превалює одна зі стихій (вогонь, земля, повітря чи вода), що визначає тип властивої йому уяви, яка втілюється в образній системі. Стихія води, за Башляром, поєднує життя зі смертю і виступає своєрідним посередником між ними. Є намагання читати «Оповідь» і як алегорію, передачу досвіду душі Піма, нерідко крізь призму «Божественної комедії» Данте й духовної християнської літератури. Проте фінал навряд чи свідчить про спасіння душі Піма, адже передумов для сприйняття загадкової постаті наприкінці роману як Ісуса, що зрідка робиться, немає.
На окрему увагу заслуговує семантика кольорів в «Оповіді Артура Гордона Піма». Тут відсутнє буяння фарб, як, скажімо, в «Тиші», основу її палітри складають чорний і білий. Зазвичай ці кольори асоціюються з протилежними первнями буття – світлим і темним; вираженням такого спрощеного підходу є спроба інтерпретувати домінування чорного на острові Тсалал як натяк на злі душі темношкірих (і не лише жителів острову), символічне вираження їхніх злих помислів і дій; на підставі цього навіть виникли у ХХ ст. звинувачення По у расизмі. Едгар По виріс на рабовласницькому Півдні, проте особливого інтересу до расової проблеми, як і проблеми рабства, не засвідчував, скоріше тут відбилося традиційне для «білої» Америки позаминулого століття, тим паче її рабовласницького Півдня, ставлення до африканців, до речі, як і до індіанців.
На противагу викладеній, наведемо іншу версію: місцеві жителі нібито знають про існування білошкірих людей і їхній звичай руйнувати культуру народів, землі яких вони відкривають, і саме цим викликаний їхній страх перед усім білим, який межує з ненавистю. При такому прочитанні тубільці не є однозначно злими, їхні дії викликані необхідністю чинити опір цивілізації європейців, руйнівній для корінних народів південних морів. Базована на запереченні права білої раси на поглинання інших культур, ця інтерпретація виглядає дотепною і сучасною, проте вказівки По на ницість жителів Тсалала у тексті роману суттєво її послаблюють і роблять не переконливішою за попередню. Наводимо ми її, щоб продемонструвати, наскільки різними шляхами, виходячи зі схожих посилань, може йти думка інтерпретаторів цього твору.
Можна припустити, що символічний зміст кольорів для Едгара По як людини, що зналася на природничих науках, був вмотивований не в останню чергу їх фізичними властивостями. Загальновідомо, що білий – це усі кольори заразом, чорний – це відсутність кольору, а сірий, якого у палітрі твору вдосталь – це «проміжний» колір: відтінки чорного називають сірим, а найяскравішим відтінком сірого є білий. У романі інші кольори майже відсутні, а наприкінці й взагалі зникають, залишаються чорний, білий і «проміжний» сірий, який ніде не вербалізується, але присутній як загальний колорит твору. Таким чином, можна говорити що у По світ існує в «первісному вигляді» – темряви й світла, як у Біблії, у двоєдності його початку й кінця.
«Оповідь Артура Гордона Піма» вважається також найзагадковішим твором По – не в останню чергу завдяки постаті в білому, розкрити зміст якої вкрай важко, і, схоже, це входило у наміри автора. Велика кількість асоціацій і алюзій, нею породжуваних, можуть бути зведеними до одного смислового поля, зберігаючи при цьому різну векторність («світлу» і «темну»). Її сніжна білість може сприйматися як втілення чистоти та водночас і льодяної холодності (якщо не могильного холоду), несумісних зі суто «позитивним» її сприйняттям. Вона могла б означати спасіння, тим паче, що стає на шляху подорожніх, які безвольно, приречено рухаються до прірви, та саван, у який вона загорнута, наводить на думку про смерть і поховання (одне з основних значень англ. «enshrоuded» – загорнутий в саван чи в щось схоже на саван), і таким чином через неї поєднуються два домінуючі у романі кольори: білий (як колір савана) і чорний (як колір землі). Тож зв’язок зі смертю чи кінцем певного життєвого циклу в ній очевидний. Сприймати її в науково-фантастичному дискурсі, як це часом роблять, теж не легко: дивне вбрання фігури і конотації, ним породжувані, чинять супротив такому прочитанню. Та все ж, часом, у ній вбачають представника раси, яка живе в середині земної кулі й, можливо, є нащадком цивілізації, сліди існування якої Пім знайшов на острові Тсалал.
Амбівалентність, присутня в романі з самого його початку, стає особливо відчутною в кінці. Кипіння, спека, виверження, темрява, спалахи, попіл могли б викликати «пекельні» алюзії, але кольорова гама – ні. Білизна, сяйво, світіння викликають відчуття наближення до чогось схожого на «осяйні вершини» з Дантової «Божественної комедії». Верх і низ втрачають свою полярність: водоспад постає срібною стіною, яка підноситься вгору, як гейзери, а потім падає в прірву. Порушуються закони механіки й оптики, а кольори викликають відчуття сюрреалістичні: люди не лише з чорною шкірою, але й зубами, море – багряне. Складається враження, що подорож вийшла за межі матеріального світу й тепер свідомість героя проектує назовні й сприймає те, що вона сама продукує – спогади, сни, фантазії, коли в останні моменти подорожі, з розривів у воді в «безладному хаосі виникає безліч легкоплинних невиразних образів», – аж поки не постане з моря “людська постать у савані”…».
Деякі інтерпретатори вважають, що Пім з Петерсом насправді померли ще на острові Тсалал, і їхня мандрівка до Південного полюсу – це картини згасаючої свідомості, яка переходить до іншого виміру, вже вийшла за межу життя, але ще не переступила на територію смерті. Можливо, це й вірно, адже мірою наближення до Південного полюса, зникають страждання, й не лише фізичні, але й морально-психологічні, натомість відчувається легкість, майже безтілесність. Відбувається розчинення героя, а заразом і читача, у тривожній і водночас прекрасній білості, незрозумілій людині, яка заблукала в її загадковості. Такого фантастичного, сказати б, сюрреалістичного пейзажу з таким незвичним настроєм, не тільки візуалізованого, озвученого, але й майже відчутного на дотик з його ущільненою консистенцією і підвищеною термальністю, не можна оминути увагою. Він не є одноманітним, скоріше ритмізованим – спалахами, виверженнями й птахами, які з загадковим криком «текелі-лі» прокреслюють простір від одного обрію до протилежного. Спалахи й темінь злилися воєдино, вода і повітря стали майже однаковими. Мабуть, таким, дійсно, може бути кінець світу – і кінець життя.