Оповiдання
Шрифт:
От як зiбрали нас в останнiй раз та об'явили, що ми всi вiльнi, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панськi, — як заридає тодi Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тiльки приказує: "Ой, свiте мiй, свiте мiй милий, свiте мiй красний!"
Зiйшлися сусiди, товплються на улицi, оступили, поздоровляють нас, самi з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестрицi! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не боронiть — нехай поплачу! Я двадцять рокiв не плакала!
I так вона вимовила, що всi знов дрiбними
Як я тодi на неї глянула, тодi я тiльки й побачила, якi в неї очi добрi, який усмiх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура… А далi як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурнiла i осмутнiла знов тяжко. А Настя стоїть, на всiх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогоднi випила, — шумить менi в головi…
А далi:
— Люди добрi! — простогнала. — Чи я вiльна, чи я тiльки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенкiвна, прийняла нас до себе в хату. Зiбралось ще скiльки добрих сусiдочок туди до нас та радимось. Тiльки Настя — як сiла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — iди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гiрше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свiчечка. Нiкого не пiзнає, дивиться страшно i все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день пiдвелась, хустки шукає, зривається нiби куди бiгти.
— Насте, куди се?
— Горiлки хочу!.. Пiду! Пiду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустiть мене, пустiть!
— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш… Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на лiжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
— Я вiльна, вiльна!.. Ну, добре!.. I вiльна, i п'яниця, i ледащо!.. Де ж менi прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: "П'яниця, ледащо, треба її з свого двору вигнати!" — скаже i вижене… i добре зробить.
К ночi вже з сили зовсiм вибилася, — тiльки стогнала стиха та просилась:
— Не женiть мене, не женiть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матiнко, я ж ваша дитина, — не женiть!
Усе їй привиджується, що її женуть. I дитину свою згадувала.
— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!
Так опiвночi пiднялась на лiжку…
— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?
I впала…
Се вже її останнє слово було…
ГОРПИНА
I
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання
Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.
Аж ось послав їм господь, — уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось — уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, — дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.
Ото, було, молодицi й жартують:
— А що, — кажуть, — ваша дочка, Горпино? Вона й почне:
— Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив — не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами — шукає мене!
— Розумна, розумна зросла, — кажуть. — Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!
А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!
II
Тим врем'ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п'ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде — там стратиться. А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б'ють так, як i великi пани — аби рука досягла); то й кажуть було: "Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужикїв треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!"
А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм — то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш!
Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки — нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли: