Орігамі-Блюз
Шрифт:
– Так, але я тебе впіймала за вушко та при горнула до себе, ось так, а ти заснув.
– А що мені снилося?
– Думаю, що ти - літаєш довкола сонця.
– А коли я не народився, де я був?
– Ти плавав, тільки у мене в животі.
– Я був личинкою?
– Ні, ти був людинкою. Личинками бувають тільки комахи, тому що мама не носить їх в собі.
– А чому?
– Мабуть, тому, що у них бачиш які великі крила, а черевце яке маленьке…
– Крильця би поламалися?
– Можливо, а може, у мами була б печія
– Вона би луснула зі сміху!
– І дитинка випала б!.. Їсти хочу. Хочу їсти. Мене можуть з’їсти теж.
Треба літати та їсти, їсти, щоб літати, грітися на сонці…
Сніг ліпиться до чорного шкла. Голі шиби й скляна коридорна тиша. Маніпуляційна - крижане молоко океану Соляріс у склянці - пульсує у шпарці причинених дверей, живиться неживою, якоюсь штучною тишею з коридора й чорною морозяною тишею з ночі - через шпарку прихиленої кватирки.
Сонний жалісний дитячий плач прокочується жаскою хвилею первородного відлуння - північ, час уколів. Антибіотики. Якесь глевке слово.
Асоціюється зі шкільним курсом ботаніки.
«Симбіоз гриба та водорості»… Синьозеленої…
Мертвий телефонний автомат на стіні - немов пляма від приплюснутої мухи. Безодня потойбіччя у слухавці - ніби точиться чорною пусткою ота морозяна ніч.
Страшний лемент раптом уриває сичання пустки. Суїцидна слухавка вішається на дро ті. Все одно через той плач вже не почуєш або нента.
То «кімната підкидьків» навпроти сестрин ського посту крає просяклу медикаментами нічну тишу пронизливим зумером голодного крику.
Заспані сестри шкандибають з пляшечками в руках до кімнати, де голі дитячі ліжка й завжди горить різке світло.
Крик покинутого немовляти - знайди, якого не народили, а просто виплюнули, жбурнули у цю скляну пустку, - роздирає нутрощі крутого узвару півночі.
Сто років самотності. Сто мільйонів світло вих років вакууму завдовжки, завглибшки, зав вишки. Мінус сто за Цельсієм. На сто мільярдів нашарувань мертвонароджених й абортованих всесвітів.
Недитячі сни блукають скляними тунелями самотності:
Бурштинова кішка зіщулилася у кам‘яних до лонях прадавніх будинків - дивиться відчужено й пристрасно. Ковтає слину.
Потвори причаїлися по кутках - сховалися від зливи.
Розіпнені чорні легені чорної пастки вікна плюються блідими фіранками патологічної му зики.
Нарциси, біліші за морську піну, перлистий ясмин - набули кольору крові, що запеклася в кутику схолоднілих вуст.
Запах чекання розчинився в кімнаті.
Він увійшов через вікно. Спливав пряними пахощами зіпрілого кленового листя, сигар та мадери. Фрак тапера стікав дощем, а вогкі кишені напахували ароматами білого вина й мімози. Сів на підвіконня. Безкровні руки священнодіяли очужіло, набивали люльку чорного дерева з рельєфними зображеннями китайських мавп. Він не мав обличчя, а Маску Червоної Смерті розґвезьґав дощ. Печатка чор ного срібла притягувала погляд.
Я пошкодувала, що перед катом не прикинулася вже страченою, бо:
– Дівчинко… Я шукаю Мореллу. (Я легко крилий дух самоспалення. ЯСамотністьЩо СтоїтьРукиВБоки…).
Едгар Алан По зник. В кімнаті пішов мов чазний дощ. Квіти загинули. Їхні трупи з’їв вітер - ніби у Володимирському вмить згасли усі свічки.
Садисти - акушери, реаніматологи, пато логоанатоми, одне слово, різники - завше при ходять у білому. Білий - колір страждання, колір жалоби й відсутності часу. В лікарнях часу немає. Як у кімнаті Мелькіадеса - певний уламок лихоліття заблукав й укляк тут назав жди. Залишається тільки Я. Наче ходиш по битому шклу, битим шклом дихаєш, битого шкла наїлася, й усе ще носиш під серцем своїх дітей, а серце - бите шкло.
Ніч нахиляється над тобою - коси спадають водограєм, вкривають ліжко, розсипаються підлогою. Ліхтарик блима: неможнаспати неспинеспи. А ніч шепоче дивні відьомські колискові, мугикає собі під ніс, перетворюється на кішку з чорного бурштину (очі - обсидіанова пустка), починає сеанс магічного муркотіння - ніби заклинає всі сни з усього світу. Навіть тарганимародери впадають у якийсь коматоз ний стан.
Та я не сплю. Я думаю. Я думаю про те, що Доля справді таки підкидає час від часу якісь підказкипопередження. Але занадто символічні.
Як і надто прозорі віщі сновидіння, й вірші, зміст яких все одно розкривається постфактум, коли вже сталося, звершилося… Тоді плескаєш себе по лобі: Господи! Тобі ж оце в пику тицьнули пророцтвом - ніби дали розгадку до майбутньої загадки й викололи очі. Бо те, що має статися - станеться. Пересічна людина - фатальна істота, бо прагне фатальності. Через свою залежність від можливості скаржитися на долю, в усьому звинувачувати Фатум. … Один старий та хитрий індіанець з племені які (якого, між іншим, звали Дон Хуан) змусив одного молодого та нудного європейця сидіти у парку на лаві й чекати на Подію. І Подія та була Смерть. Начебто саме для молодого та нудного європейця (якого, між іншим, звали Карлос Арана), саме в цьому місці, саме у цей час конав на галявці мексиканський безпритульний, аби він побачив, як життя покидає людську обо лонку.
Напевно це - видовище. Можливо, захопливе… А буває й так: одного ранку виходиш на балкон вішати випрану білизну, й очі втуп люються в труп. Чоловіка середнього віку.
Зріст приблизно сто сімдесят сантиметрів.
Худорлявий. Волосся чорне. Одягнений у коротку синю зимову куртку (розхристану й хрустко завмерлу дибки на грудях ніби від вибуху осклілої оболонки, що випускає душу на волю), картатий вовняний шарф, коричневі штани та чорні чоботи (витертий чорний капелюх зі штучного хутра валяється за кілька метрів теж МЕРТВИЙ)… в труп, що лежить горілиць на надпід’їздному дашку навпротної вісімнадцятиповер¬хівки…