Орігамі-Блюз
Шрифт:
РІЗДВЯНА ГРОЗА
Було небо навислою півсферою, ніби пере кинута піала. Мов зсередини шкаралупа попе лястоблакитного яйця дикої пташки; а по колу громадилися монументальним візерунком пухкі хмарища - ніби піна збитих вершків на каві. Ніби на ту піну помилково струшували цигарковий попіл пальці, заблукалі у пошуках попільнички.
Липнева гроза оточила колом: незворушну воду, де лише жаби цілодобово захлиналися у пароксизмах пристрасті; сріблистий пісок, розкреслений по гарячому хмизом; сонні роз печені верби і тополеву порошинку Місячної Повні, просвіченої наскрізно пухнастим сонцем на ніжному, наче крила блакитяниці
Нижче понад водою вгрузали у розімліле повітря чайки, комахи і тополевий пух.
Непритомна тінь найстаршої верби накрила розпорошеним попелом зомлілого під ранок багаття, клаптями зітлілих театральних деко рацій, чотири дитячі тотеми. Три хлопчики і дівчинка, вже (швидко, як усі діти…) засмаглі, - сіамські кошенята, маленькі толтеки з відшліфованого водою горіха і магічної тера коти сьомого, восьмого, ну, можливо, дев’ятого в житті літа. Їхнє мовчазне коло в центрі мовчазного хмарного кола - під сонцем і місяцем водночас, у прозорій, як вода, мінливій тіні - зосереджено гіпнотизує скляну кулю - різдвяний сувенір з будиночком всередині (ось він, центр усіх наявних сфер, на ньому збі гається все: і коло хмар, і коло берегів, і коло тіні, і коло дитячих тіл, і куля зі скла, в якій, якщо її струсити, починає падати сніг… а в зовнішньому колі так само плаває пух тополь.
Ніби віддзеркалення… чого від чого?).
Дівчинка глухим й хрипким голосом з чистим відьомським «до» першої октави ше поче в зелені хлоп’ячі очі навпроти себе: «Ти підеш в дім, що в скляній кулі. Вночі. Діста нешся горища і забереш кажана. Там зима, і там кажани сплять мертвим зимовим сном.
Випало тобі… Ми втрьох поставимо кулю під Повню, щоб тобі було видно, і будемо чекати.»
Наймолодший - з конячими очима і рожевими, як мушля на споді, шрамами по всьому тілі - зачаровано дивиться на губи дівчинки, поки вона говорить. Йому моторошно, і він шепоче в полуденну чаклунську задушливу тишу: «Це нецікава гра, ви просто хочете мене обдурити, а я, може, від вас доросліший! Гадаєте, я повірю, що Жур може опинитися всередині цієї кулі, в цьому малесенькому будиночку?!» Дівчинка гнівно дивиться на малого - густо смородинові родимки на її невиразному обличчі з широко розставленими очима кози наливаються стиг лою вишневою кров’ю: «Гаразд! Зневірений піде замість обраного! Ти підеш, Листочок! І дізнаєшся сам!.. і принесеш нам Зимового Кажана!»
У дворі Кселиного будинку опівнічні тра ви - ніби відлиті з тьмяного срібла і ртуті, а від прання (через весь двір - мотузка, підіткнута посередині сухим рогачем) клубочиться чисте місячне сяйво - відбивається, наче від люстра. І чомусь страшно не від ночі і густо розлитих пахощів м’яти, меліси і валеріани, верби, сирої води і якогось гарива ледве відчутного, - а саме від цих білих, глухо сяючих Повнею квадратів білизни страшно! Вітрила побутового затишку вдень, а вночі - жаскі мерехтливі привиди з дитячих казок, незворушні, але раптом розквітне блідою болотяною квіткою замогильне квиління, вогкий стогін, шелестке пергаментне зітхання?..
Платиновий брат Жура (тільки очі не льодяниковозелені, а сталевосірі, з бляклим відблиском того неба, що було, оточене хмара ми Грози, сьогодні вдень) - Мірей (діти, які читають багато книжок, називають себе іме нами літературних героїв, натомість діти, які забагато знають посеред води і дерев, і безконтрольних прогулянок, беруть собі імена дивні, ніби вигадані слідами їхніх босих ніг на піску або в сірому, нашпигованому мертвими равликами глеї), - отож Мірей несе обома руками склянку з водою, в якій лежить різдвяна куля і плюскаються місячні лелітки.
Кселя тримає, притискаючи до живота (до линялої позаторішньої сукні кольору гнилого листя) великий казан, де у воді - недоступній нічному світлу - збовтуються від ходи трави з горища, і свіжі трави, і жаб’яча кров, і сеча усіх чотирьох, і дармовис Кселиної мами - з сапфіром, з лівого вуха, - котра багато років тому, коли Кселі ще не було на землі, взяла та й пішла собі спати, в землю, щоби їй ніхто не заважав (а, може, щоб не бачити, як ніжноволоса Кселина мачуха розвішує через весь двір випрану білизну - піднімає вітрила побутового затишку, підпираючи обважнілу мотузку рога чем під саме небо… майже…) Листочок тремтить, і його зуби клацають в ночі, як цикада вдень. А Жур несе ціпок, і у нього опускаються руки, і обличчя схоже на вирізьблену з Місяця маску гуманоїда з котя чими очима.
З діловитою і жорсткою рішучістю Кселя звертається до Жура: «Дивись, Журе, не вбий раптом… тільки вдар так, щоби зомлів».
Вони зіставили свій скарб під молодим го ріхом, і Кселя тихо сказала хлопцям: «Тут ле жить моя мама». Мірей спробував був з цих безглуздих дитячих чар виплутатися: «Ти брешеш, всіх людей ховають на цвинтарі під соснами - треба їхати за місто автобусом, та й то недовго… Тато і мама завжди нас возять до бабусі й дідуся, які там живуть… у «кам’яних плитах зі світлинами в облямівках» - так сказала мама, коли Жур спитав, чому дід та бабуся тільки визирають у віконечка, а не виходять, - тому, що у них такі маленькі будиночки? А чому вони маленькі?.. Тому, що старі, чи тому, що всі небіжчики стають маленькими, як гноми ?.. Твою маму не могли закопати просто тут, у дворі, як собаку!» Глухе сичання, і - Кселя вчіплюється нігтями у платинове волосся, а зубами - в плече. Тільки для дорослих існують ігри, та вони рідко ідуть в них до кінця, у дітей є лише саме життя, де немає «несправжнього», і все - до кінця!
Листочок обливається сльозами і холод ним потом. Всі троє намагаються роздерти його закоцюблі пальці, що стискають щось темне, трохи шерхле і невиразне на дотик, як осінній лист. Жоден ані звуку не зронив, доки з неслухняних дитячих рук три пари цілеспрямованих дитячих рук не вивільнили кажана. «Живий,» - полегшено зронила крізь зуби Кселя, довго перед тим прикладаючи згорнуту, мов парасоля, почвару до вуха, до зап’ястя, до щоки. Листочок, схоже, розуміє тільки те, що добровільно підставив Журові макітру, знепритомнів і щось йому снилося, і, доки снилося, було дуже зимно. Так, як ніко ли в житті не бувало, навіть тоді, коли він провалився в люту лютневу річку (по всьому хворів на запалення легенів і запам’ятав слово «пневмонія») «У мене буде пневмонія?» - Питає Листочок. «Дурний, - озивається Ксе ля, - влітку ніхто не хворіє, хіба що животом…
Ви!
– звертається вона до сірих, як тіні, братів.
– Розпалюйте вогнище і ставте на нього казан». Мірей, як зомбі, робить що велено, а Жур дивиться на свої пальці, на ціпок, що лежить у траві, облитий місячним світлом, на скляну кулю, в якій байдужо і штучно падає, вгамовуючись поступово, сполоханий штучний різдвяний сніг… на Листочка позирає…
– Ти нікого там не зустрів?
– Де?
– Чудується Листочок.
– В будинку, - дивується Жур.
– У мене голова болить, мене нудить… Ти що, справді гадаєш, що я вам повірю? Гадаєш, якщо мені тільки сім, я повірю у всю цю вашу дурню?! Ви навмисне мене вдарили по голові, щоб посміятися собі, як я лежу непритомний, а потім сказати, ніби я вліз в цю маленьку кульку!
– Сльози Листочка вже свідомі, скупі, злі: «Смішно, придурки?» - шепоче він, все ж не наважуючись крикнути, і підводиться.
– Я більше ніколи не буду гуляти з вами!
– Але ж ти приніс кажана… - ще більше дивується завороженим дзвінким шепотінням Жур в спину Листочкові.
– Сунули мені до рук собаче лайно!
– обертається вже біля потаємного лазу в паркані Листочок і зникає у темряві. І тепер тільки схлипування ображеної дитини долинає відда ляючись зі стежки за парканом - білої від Місяця, наче крейда.
Жур - ніби й сам щойно опритомнівши - помічає теплі відблиски багаття, перед яким - неначе кішка перед сильнішим за неї Невідо мим - відступає у трави місячне світло, і лише так помітно, яке воно холодне. Вариво в казані закипає, обличчя Кселі та Мірея танцюють з тінями і відблисками вогню. Незворушному Журові видно з його місця Кселю, котра саме вкидає до казана темний предмет, і чути, як вона шепоче: «Дожив. Інакше треба було б за ще одним посилати».