Оранжеве серце (рассказы) (на украинском языке)
Шрифт:
Розповідає штурман Паччарді
Опісля мені завжди здавалося, що наші відвідини Оранжевої планети – сон, феєричний і химерний. Я, штурман нестаціонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевій планеті…
А втім, спробую розповісти про все по черзі.
Ми наближалися до сузір’я Близнят. Іонна тяга «Грегора» не вмикалася вже протягом чотирьох місяців. Капітан вів корабель, використовуючи могутні силові поля, котрі ми перетинали.
Магнітний захист «Грегора» працював з повним
Річ у тім, що на траверсі Бети виявилось надзвичайно багато метеорів. За всі свої дев’ятнадцять років безперервних польотів я не бачив, щоб стільки камінців одночасно борознило чорне небо. Що далі ми мчали, то густішав потік метеорів. У вільний час я міг годинами спостерігати чарівну картину Всесвіту. За вікно в цей світ правив великий овальний екран у кают-компанії. Особливо мені подобалось вмикати довколишнє спостереження. Між зірок, здавалося, зовсім нерухомо зависав наш красень «Грегор». Із його дюз не виривався, як звичайно, сліпучий багатокілометровий шлейф полум’я: двигуни – як я вже відзначив – було вимкнено. Під дією якогось загадкового випромінювання обшивка «Грегора» ледь фосфоресціювала. Особливо виразно світилися на тлі чорного неба спіральні лінії упродовж корабля і «шлюпка» – маленька ракета, що містилась у носовій частині «Грегора». Чимось «шлюпка» була схожа на перші ракети, запущені людиною в космос. Використовували ми її досить рідко, проте траплялися ситуації, коли вона була незамінна. На «Метелику» (так називав «шлюпку» екіпаж) ми могли вимандровувати в розвідку й висідати на нові планети, тоді як «Грегор» на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цієї планети. Причалювати з «Грегором» до невідомих островів космічного океану ми не наважувались: полум’я його дюз могло б перетворити на попіл усе живе.
Гострий обтічний ніс «Метелика», що світився яскравіше за інші частини, був націлений просто вперед, у невідоме. Окіл хаотично роїлися метеори.
Я крутив ручку приладу, і картина на екрані магічно змінювалась. Траєкторії метеорів, що досі видавалися зовсім хаотичними, набували раптом певного змісту. Ось шалено мчить на «Грегора» крихітна піщинка. Що, здавалось би, вона може заподіяти такому титанові, як наш лайнер? А тим часом за субсвітлової швидкості метеорний пояс, як відомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотів. Бомбардуючи з величезною швидкістю корабель, мікрометеорити лишають на його титановій, вольфрамовій чи будь-якій іншій обшивці крихітні вм’ятини, подряпини, «віспинки», як висловився паш капітан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з’їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрі читають лекції в Зоряній академії, це звучить як «інтегральний ефект дії». Я ж назвав би зустріч із таким метеорним поясом повільним умиранням.
Одначе метеори не загрожують «Грегорові». Він має чудовий магнітний захист.
Цікаво, який нині «Грегор» збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому білому дискові, схожому на відеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом «підлиза», що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно від бажання того, хто натискує кнопку, змінює «свій погляд», тобто точку, з якої проектується зображення на екран. І ось я вже перебуваю на відстані добрих двох десятків миль од «Грегора». Довкола чорний холод космосу. Нетлінно палають зорі. І тільки вдалині криваво горить довга вузенька смужка. Це наш «Грегор» у вогненному мішку.
– Зовсім як захід сонця на Дніпрі.
Я озирнувся. До екрана підійшла Марія Павлівна Куличенко, наш астробіолог.
– Скучили за Землею?
– Ой, скучила! – Марійка зітхнула. – Адже тоді, як вернулась «Рената», я пожила на Землі зовсім небагато, десь із півроку. І уявіть собі, Паччарді, навіть за цей час я встигла скучити… за космічними польотами!
Марійка засміялась. Я називаю її Марійкою тільки так, подумки. А вголос кличу
Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на «Ренаті». Зореліт попав тоді в потенціальну магнітну яму надзвичайної глибини, і тільки винахідливість та врівноваженість нашого капітана Петра Брагіна врятувала корабель. Багато про це мені розповідав чоловік Марії Павлівни, мій колега штурман Стафо. Марійка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на «Ренаті» Стафо вернувся зовсім сивий…
– Який красень наш «Грегор»! – раптом вигукнула Марійка. На екрані досить виразно проступили величні обриси зорельота. «Грегор» не був розрахований на польоти в атмосфері, й тому обтічність була йому ні до чого. Тільки «Метелик» мав торпедоподібну форму.
На екрані було добре видно житловий відсік, де ми перебували. Він здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусідству з ним містився відсік, у якому були маніпулятори, необхідні нам під час висадок. Далі – відсік, де ми утримували тварин: курей, овець, корів тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висісти на нову планету людина, треба було перевірити, чи нормально акліматизуються на ній земні тварини. Адже крім штучної атмосфери – створити її на новій планеті не складало особливих труднощів – було ще безліч різних факторів, котрі впливали на людський організм… Потім ішли один за одним відсіки найрізноманітнішого призначення. І вже по всьому – серце корабля, його іонні двигуни…
– Час іти на зміну Стафо, – позирнувши на годинник, сказав я і підвівся.
Якщо відверто, я міг би посидіти тут іще хвилин двадцять. Та не хотілося лишатись наодинці з Марійкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку мені так кортіло побути з нею ще хоч трошки. Все на світі я б, здається, віддав, аби провести з Марійкою ці кілька хвилин, пожартувати, погомоніти з нею. Проте я не лишився. Мені здалося, що Марійці це неприємно. Розмовляючи зі мною, вона весь час начебто відверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина мені подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свідомо уникаю її.
– Скажіть Стафо: я тут, – попрохала Марійка.
В коридорі, що вів у штурманський відсік, мене мало не збив із ніг захеканий Сегеді, наш другий пілот.
– Даруйте, поспішаю! – крикнув він.
– Бачу. А що скоїлось?
– Біжу до капітана. Надзвичайне відкриття!
– Ну? – я спробував утримати Сегеді за рукав, але куди там,
– Потім, потім, – відмахнувся він і зник за поворотом коридора.
Я заступив Стафо і знічев’я став гортати дорожній журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричі пролунав сигнал «Слухайте всі!» І по тому я почув дивовижну звістку: метеорний потік, зустрінутий «Грегором», пульсував, він ніби дихав. Інтенсивність його то зростала, то спадала майже до нуля, і все це відбувалося з чіткою періодичністю.
– Кожному членові екіпажу зайняти своє місце! – віддав розпорядження Петро Брагін.
І ніби на підтвердження тривожних капітанових слів, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсації метеорного потоку для головного мозку «Грегора»,– новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам’ять не могла пригадати нічого подібного. А тим часом вона зберігала бодай чи не весь космічний досвід людини. Найважливіші наслідки кожної експедиції нотувалися в Інституті інформації, і потім відповідну клітину пам’яті вміщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землі. Число цих клітин щороку неабияк зростало. І в польотах – подеколи вони тривали десятиліття – астронавти вивчали досвід чужих експедицій.