Шрифт:
Діячі
Антей — співець.
Герміона — мати його.
Евфрозіна — сестра його.
Неріса — жінка його.
Хілон — ученик його.
Федон — скульптор.
Меценат — багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
Префект.
Прокуратор.
Гостіна оргії, раби, рабині, танцівниці,
Діється в Коринфі під римським пануванням.
I
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима — одні в андроніт, другі — в гінекей.
Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Герміона (не встаючи)
Хто там?
Голос (за хвірткою)
Се я, Хілон Алкмеонід.
Герміона (гукає в напрямі других дверей)
Антею, вийди! Ученик до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало.)
Антей (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Хілон (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю)
Вибачай… але… я, власне, не прийшов учитись…
Антей(привітно)
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти.)
Чом не сядеш?
Хілон
Маю справу…
Антей
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Хілон
Воно-то ні… але… пробач… я мушу подякувать сьогодні за науку… Я більше не прийду.
Антей
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда, мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив тобі наукою. Що ж, не соромся, — соромитись приходиться мені.
Хілон (щиро)
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощі містерій!
Антей
Тоді не розумію…
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі.)
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково.)
Хілоне, слухай… Я пождати можу, поки скінчиш усю мою науку… Та я волів би і зовсім не брати від тебе грошей, як тобі то трудно…
Хілон
Учителю, та ти ж не багатир.
Антей
Хілоне, я скажу тобі по правді, хоч ти ще молодий такеє слухать, але інакше трудно довести… Бач, спів, музика й слово — мій зарібок, та хист мій я таки ціную вище, ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив і не навчу — се ж тільки Бог здолає, — отож коли я вчу людей звичайних, недіткнутих рукою Аполлона, то — я навчаю їх малої втіхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразніше, вони ж мені дають дещицю грошей,
і так ми в обрахунку. Як же Бог мені пошле обранця молодого, щоб я йому служив своїм здобутком,
і бачу я, що кожда мертва форма, яку я викладаю перед ним, присвоївшись йому, вмить оживає,
і геній молодий в прадавній формі шумує та іскриться самоцвітом, як молоде вино в старім кришталі, — тоді я вже заплачений. Ні, більше, — я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотів. Тепер ти розумієш?
Хілон
Учителю…
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі.)
Антей
Коли тепер твій геній вже переріс ті форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мій хлопче, — покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки — заклинаю Аполлоном! — не кидай ще науки. Їдь в Афіни, там, певне, знайдеться іще таке, чого ми тут не маємо в Коринфі.
А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
«Я вже скінчив науку».
Хілон
Ся порада, учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину науки, віддалившися від тебе, бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне.)
Антей
До якої?
Хілон
До тої, що врядив тут Меценат.
Антей
Латинської?!
Хілон
Ну, все ж тепер латинське.
Антей
Як? Я, і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?
Хілон
Розумів я, властиво, римське, та змилив у слові.
Антей
Як ти від мене досі не навчився не помилятись так, то в новій школі ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш, крім помилок. В поезії латинській і я ж тобі, здається, показав усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі тобі могли подати щось нового, бо я їх знаю. Думаю, що ти вже міг би їх учити.