Останній сигнал
Шрифт:
Не можу лежати на правому боці — зламане ребро впирається в нутрощі — нічим дихати. На спині також не влежиш — на ній поліцаї вирізали зірку. Одне лише положення тіла ще прийнятне для мене — напівлежати на лівому боці, спершись головою та плечем об стіну. Лишилося недовго. Незабаром почую кроки… Промінь-шпага забарвлюється в золотавий багрянець.
Невже ніхто не дізнається про тебе, Вітько? Я написав записку Скорику і заховав під каменем. Та вони можуть знайти її. На стіні написав кров’ю “Віктор Ріжок — зрадник”. Але напис вони зітруть. Скільки ж лиха ти ще накоїш, колишній “мушкетере”?
Промінь стає яскравішим, ніби розжарюється, багрянець поступово зникає, пил кружляє в золотавих струменях світла. Ні, такою блискучою шпагою тебе, Ріжок, вбивати не варто. Мотузяний зашморг на широкій базарній площі — то для тебе. Щоб всі бачили твої руді метушливі очі, зраднику. Як сповістити нашим? Хто повідомить? Адже, крім мене, ніхто не знає, що сталось. У загоні Діда тебе мають за героя. Складати ж легенди ти майстер.
Кроки… По мене… Щось прокричав конвоїр, брязкають ключі, замок, риплять двері. Промінь зникає…
Мамо, сестричко, пробачте, що я не встиг останньої хвилини подумати про вас, попрощатися, хай би й подумки. Все це через зрадника, який частенько бував у нас вдома. Пам’ятаєте, мамо, ви пригощали його чаєм, підкладали коржики, поглядаючи на мене — як реагую, чи не скуплюся? Прощавайте, мамо, Ніно…
Чорна тінь навскіс лягає на позолочену підлогу.
Намагаюсь підвестися. Гостре залізо протинає плече.
— Беріть його попід руки. Сам не встане.
— Важкий, — бурчить хтось із поліцаїв.
— Вовча балка недалеко, — заспокоюють його.
Чорне пасмо чуприни приклеїлося до широкого, ледь увігнутого чола.
Що, Вітько, упрів, моторошно-таки? Повертаю голову і дивлюся тобі просто в вічі — це все, що я зараз можу. Відзначаю, що твоя повіка починає смикатися, наче в курки, — ти ніколи не витримував мого погляду, з першого класу я міг тебе пограйки передивитися.
— Зраднику, — кажу, не пізнаючи свого голосу, — наші з тобою поквитаються.
Він не відповідає, але хтось із поліцаїв сміється. Долинає наче здалеку:
— Ти вже не скажеш. А крім тебе, хлопче, нікому.
— Дізнаються! — хриплю, спльовуючи грудками слину. — Кожен з вас, нелюди, дістане своє!
— А тобі що до того? — цікавиться хтось із лакуз позад мене. — Тебе вже по хвилині не буде. Кидайте його з урвища, нехай собі летить.
Я знаю Вовчу балку і це урвище. Тут добрих вісім метрів, а внизу — каміння.
— Е, ні, — вигукує Вітько і повторює: — Ні, ні!
Невже щось прокинулось у ньому, заговорило?
І знов:
— Ні, не треба. Він, чортяка, живучий. А раптом?.. Спершу пристрелимо!
Чорне пасмо на мокрому від поту чолі. З-під курячої повіки зблискує руде око.
— Стріляй сам для гарантії. Тримай!
Замість світло-карого — чорне око. Вмить воно стає криваво-чорне, з нього виривається полум’я. Чому не чутно пострілу?..
…Коли я прокинувся в холодному та липкому поту, ця думка не полишала мене: “Чому не чув пострілу?” За мить зрозумів. Ну як міг забути? Це ж елементарно: слух спрацьовує повільніше, тому я бачив полум’я, а почути вже нічого не встиг. Я — тон, ким був уві сні. Але ким я був? Чому один і той самий сон бачу другу ніч поспіль? Й так чітко, з деталями, що повторюються? Випадковість? Та чи не забагато їх для випадковості?..
“Нащо тобі в цьому копирсатися, старий? — сварюся на себе. — Друзі збираються сьогодні, їдь з ними й забудь про те, що наснилось у цій сторожці. Інакше зіпсуєш собі всю відпустку — й не лише відпустку… Багатенько загадок на світі, та хіба мало диваків, які прагнуть їх розгадати? Нащо тобі це?”
Та я вже знав, що ні забути тих снів, ні так ось просто поїхати не зможу. Клята, не підвладна розуму впертість, що лишилася ще зі шкільної лави, — вона примушувала мене з моїми середніми здібностями пробиватися у відмінники, дотягуватись до перших учнів, — вже прокинулась і підвела голову, наче кобра. Вона багато разів підводила мене, не даючи затишно влаштуватись у житті. Вона примушувала мене, молодого фізика, молодого наукового працівника з твердим майбуттям, підтримувати й розвивати всупереч глузду ризиковані ідеї замість того, щоб іти вже сходженим путівцем і потроху писати кандидатську. Я вже втратив гарненьку наречену. їй набридло чекати. Я проґавив перспективну посаду в сусідньому відділі, посварився з одним впливовим ученим, який міг би взяти мене до почту своїх послідовників.
Минуло чимало часу, поки я дещо зрозумів. Зрозумів, чому і яке мовчання називають золотом, яке слово — срібним, а яке похитування головою — діамантовим; зрозумів, що коли народив ідею, яка суперечить роботам керівника, — негайно заховай її чимдалі, про запас. Доти, поки сам виростеш на керівника або хоча б на старшого наукового чи ведучого. Зрозумів, що як нічого не робиш, то від тебе нічого й не вимагають. А оскільки зовсім нічого не робити — зась, — треба робити якнайменш і тільки за вказівкою професора, а ще краще — академіка. І коли тебе якась небачена впертість жене в невідомому напрямку, пересуваючи з місця на місце, наче шахового пішака, котрий намагається будь-що вибитися у ферзі, слід пам’ятати: це потрібно не пішакові, а тому, хто ходить ним. А пішакові потрібна затишна квартира, пристойна посада та відповідно — оклад, путня дружина, сім’я і таке інше, що мають усі розважливі люди. Все розумію, як собака з жалібними очима, а вдіяти з собою нічого не можу.
Виходжу зі сторожки, прощаюся з друзями по туристській ватазі, знехотя відповідаю на здивовані запитання, посилаючись то на забиту ногу, то на нежить, — і лишаюся ще на добу.
Цілий день тиняюся луками й лісом, слухаю перешіптування дерев, підглядаю за веселими рудими бестіями-білками, спускаюся до річки й в хвилях бачу небо з хмарками, дерева донизу кронами, чорно-білих корів. Все це посилює враження двоїстості навколишнього світу й мене самого, і знов я краюся безплідними думками, намагаючись дібрати золотого ключика до таємничих дверцят.
Розігріваю нехитрий обід, печу картоплю, хоча мені вже й не хочеться їсти, — роблю все, щоб дати собі якусь раду.
З тривогою, навіть острахом чекаю ночі. Боюся, щоб не повторився сон, а сам сподіваюся: таки повториться. Довго лежу з розплющеними очима, спостерігаючи, як згасають промінчики, що пробилися крізь штори, щілини в дверях та рублених стінах сторожки. Вчуваються чиїсь кроки, підводжу обважнілу голову. Кроки і трубний звук… Лось? Ні, це просто вітер, він уміє наслідувати будь-кого.