Останній сигнал
Шрифт:
“Чи можливо розшифрувати цей сигнал?”
— Я розшифрував його тільки зараз, коли відновив втрачену ланку й розв’язав рівняння. Але відповідь зможу оформити лише після обробки рівняння разом з тими, хто мене посилав…
“Я вже говорив тобі, сигоме, що цих людей давно немає серед живих”.
— А я відповів, що для мене вони живі.
“Але ж життя в пам’яті, навіть у твоїй пам’яті, сигоме, це не те саме, що справжнє життя. На жаль. Тобі доведеться працювати з іншими людьми, з нащадками твоїх знайомих…” Нараз Подільський відчув, що його думки-слова більше не знаходять відгуку, що вони нібито провалюються в порожнечу…
— Подивися вперед, — сказав сигом. — Бачиш світлу пляму у сто шістнадцятому секторі?
Людина не розрізняла нічого у вогняному павутинні…
— Це корабель, він іде до Землі, — вів далі сигом. — На ньому ти продовжиш шлях.
“А ти? — запитав Подільський. — Ти полетиш не на Землю?”
— На Землю, — відповів сигом.
“Ти втомився нести мене?”
— Ні, не втомився.
“Тобі набридли мої запитання? Я заважаю тобі робити розрахунки?”
— Знаєш сам, що я здатен водночас думати по багатьох каналах і робити багато справ.
“Ти вважаєш, що мені буде краще серед людей, ніж з тобою?” — допитувався космонавт.
— Не знаю.
“В такому разі, чому ти намагаєшся позбутися мене?”
— Оцінюєш мої дії своїм кутом зору, тому й не можеш зрозуміти, чим вони викликані.
“Чим же?”
Людині здалося, ніби сигом зітхнув.
— Згадай про останній сигнал, від якого залежить доля Всесвіту.
“До чого тут сигнал? Мова йде про тебе й мене”, — нагадав космонавт Подільський, не приховуючи образи.
— Він начебто свідчить про ступінь досягнення гармонії…
Сигом замовк… Нарешті зізнався:
— Не можу висловити. Немає в людській мові таких слів.
Людина вирішила допомогти йому:
“Гармонія в чому?”
— В усьому…
“Згадай хоча б про одну її грань, щоб я міг зрозуміти”.
— Ну, наприклад, гармонія між живими істотами. Вона полягає і в тому, щоб одна істота не завдавала болю іншій.
Людина схвально кивнула: “Розумію”.
— От і добре. — Сигом зрадів, що знайшлася ниточка взаєморозуміння. — Біль свідчить про відсутність гармонії, про дисгармонію, про хворобу. Те саме відбувається в малих системах, подібних до організму людини або тварини, і в яких завгодно великих, навіть таких, як Всесвіт: спрацьовує принцип зворотного зв’язку — від кожної частинки до системи, бо й таким чипом здійснюється процес самоорганізації матерії. Математичні характеристики болю — це завжди характеристика сигналу неблагополуччя, дисгармонії…
Подільський все ще не розумів зв’язку між останніми діями сигома й тим, про що він зараз розповідає…
— Це ж так просто, — говорить сигом. — Я не хочу збільшувати дисгармонію в світі. Ті, хто посилав мене, повинні одержати необхідну їм інформацію. Ті, хто чекає на мене, повинні дочекатися. Ти нагадав мені про Аліну Іванівну, про Алю…
Її давно немає, — мовить людина. — Вона жила в минулому.
— Ось чому ми обидва повернемося на Землю, але в різний час. Тепер розумієш?
— Розумію, — шепоче космонавт, думаючи: “Ось чому стала можливою побудова станції за Юпітером і разючі відкриття Костирського! Ось де джерела його неймовірних знань про природу космосу!”
“Воістину безцінну інформацію принесеш ти людям, сигоме, сине людей”.
— Але важливіше за будь-яку інформацію, за будь-яке знання, інше…
Сигом вмовкає й мовчить довго, а потім говорить, продовжуючи свою думку:
— …Хай це буде радістю навіть однієї істоти… — знову вмовкає і додає ледь чутно: “..згадую: Аля просила, коли повернуся, подзвонити нашим умовним сигналом — два довгих і один короткий…”
У мерехтливому бузковому тумані вимальовується і дивиться на космонавта Подільського прекрасне й мужнє чоловіче обличчя з могутнім чолом, сірими іскристими очима і розльотистими бровами. Подільський розуміє: це обличчя сигома Юрія — таким він був колись на Землі й таким повернеться в далеке минуле.
20
— …Даруйте, але мені здається, що ми знайомі, — каже штурман, нахиляючись до незнайомця.
— Саме так, ми зустрічалися…
— Коли?
— Перед стартом “Омеги”.
— Як же я міг забути? Ви бортінженер Подільський?
Людина втомлено киває. І штурман згадує до найменших подробиць той день перед стартом “Омеги”, свій стан, відчайдушні спроби звернутися спочатку до членів Ради, до працівників Управління, потім — безпосередньо до екіпажу корабля. На жаль, ніщо не допомагало, майже ніхто не слухав його дивних попереджень, які грунтувалися всього лише на фантастичному оповіданні про загибель “Омеги”. А коли штурман його прочитав, то вже не міг заспокоїтися. Адже зовсім нещодавно по телео передавали офіційне повідомлення про наступний старт справжнього, реального зорельота “Омега”, і, здається, там серед прізвищ членів екіпажу… Він шукав серед стрічок із записами, переглядав індекси. Ага, ось вона! Вставив стрічку в програвач. Вмить текст поплив по екрану. Стоп!
Палець натиснув на тумблер. Залишалося лише сфокусувати зображення. В центрі екрана висвітилося прізвище — “Подільський”.
Штурман глянув на сторінку старовинної збірки, надруковану на папері, відшукав прізвище врятованого космонавта — ПОДІЛЬСЬКИЙ. Подвійний збіг? Назви корабля і прізвища бортінженера? Та хіба ж таке можливо? Але ж ось воно трапилося! Здавалося б, усупереч логіці, всупереч здоровому глузду. Збіг — це факт. І відмахнутися від нього безглуздо. “Якщо твої логічні висновки суперечать фактам, то неправильні не факти, а твоя логіка”. Що ж робити в такому випадку, як знайти помилку?
Підрахувати — яка вірогідність подвійного збігу… Дуже незначна. Але у Всесвіті, де відбувається так багато найрізноманітніших збігів, міг статися і такий. Чому ж він ніяк не може повірити?
Ще б пак, від його висновку залежить доля людей. “Омега” стартує через тиждень.
Ним оволодів стан фанатичної упертості. Він підраховував і перевіряв свої розрахунки багато разів. Вночі не міг заснути, продовжував рахувати й напружено розмірковувати, підсумовувати, спростовувати підсумки й сумніватися з своїх спростуваннях. Так можна було й зовсім з’їхати з глузду. Він вживав ліки від безсоння. Та коли щастило заснути, йому ввижалася “Омега”, вибух, мерці в каютах.
Довелося розшукати на космодромах “Омегу”, космонавта Подільського, до нього першого звернувся із своїм попередженням, з проханням відмовитися від польоту.
І Подільський, і всі члени екіпажу здивовано слухали йоги. Він примусив їх познайомитися з оповіданням — вони читали і знизували плечима. Тільки у командира, у безстрашного Бориса Корнілова він помітив, як не дивно, щось на зразок розгубленості і зрозумів, що той схоче порадитися з товаришами. А на обличчі Подільського нічого такого він не помітив. Лише випнулися вилиці. “Закусив вудила”, — подумав штурман і щодень почав ходити по інстанціях: показував оповідання, переконував. Ще двічі він зустрівся з Подільським, та переконати його не зміг.