Останній сигнал
Шрифт:
У грунті планети виявилися титанова і цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, з якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..
Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоча вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словникового й цифрового кодів.
Можливості самопрограмування в людини невеликі — значно менші, ніж у мене.
Мої приймачі добре настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою копію. У них це називається “син”. Затим згадує істоту іншої статі, необхідну для продовження роду. Але ні син, ні дружина не зможуть допомогти йому вижити. Вони йому зараз непотрібні так само, як і він мені.
Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль-простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилась не зовсім вдалого. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщалися, вгиналися всередину і починали розчиняти саме “ядерце”. А цим “ядерцем” був я, моя особистість, мій розум, який намагається розгадати секрети Всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.
“У критичній ситуації, — наставляв мій творець і вчитель, — орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.
І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно насамперед знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе перед входом у Горловину…
Щось заважає мені спокійно аналізувати.
Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися від випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона вгадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ…
Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує? Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло…
Моя цікавість не знає меж…
5
— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не сподіваючись почути відповідь.
Але чує:
— Я — сигом.
— Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі?
— Так. В інституті еволюційного моделювання.
Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на врятування і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, людина!
Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатний працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…
“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.
Він каже сигому:
— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.
— Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.
Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.
— Ти корабель оглянув? — спитав він.
— Його дуже важко відремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, клітини мозку загинули.
— Необхідно терміново закапсулювати трупи і налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.
— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу водночас продовжувати свої обчислення.
Космонавту не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:
— Що ж пропонуєш ти?
Замість відповіді сигом заговорив про інше:
— Проминувши Горловину і побачивши Всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу Галактику…
У його словах приховувалося запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:
— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?
— Я ж пояснив, чим займаюся. Хіба це не важлива справа?
— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене?
— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…
Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний. Думає: “Ось і здійснилося одвічне людське прагнення, щоб діти були досконаліші за нас…”
6
Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився у крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там зненацька почав працювати вентилятор, провітрюючи мозок.
Я дивився порожнім невидющим поглядом на зруйнований пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Полиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.