Останній сигнал
Шрифт:
І про мене?
Його погляд згаснув, самозаглибився. Він знерухомів, уражений думками, викликаними її запитанням:
“Адже я вже прийшов до висновку, що головна цінність людини полягає не в її моці. Головне в тому, що вона може вчинити наперекір і своїй моці, і своєму безсиллю. Головне не те, що вона здатна підкоряти природу навколо себе, а те, що завдяки цьому вона підкоряє її в самій собі. Так вона здобуває, виховує в собі головну цінність — людяність. Ось чому вчить мене ця жінка своїми наївними запитаннями і своїм коханням”.
“Людина повинна розуміти себе і знати, звідки береться її сила та її безсилля. Тоді вона прийде до несподіваних висновків, наприклад, до думки, яка мучить мене давно і на яку я досі не знайду відповіді. Можливо, найважливіше за все стати звичайною людиною і зробити щасливою хоч би оцю жінку? Чи тоді виявиться правдивою пісня робота?”
Вона ждала відповіді на своє запитання. І тоді він поліз у кишеню і дістав звідти складений учетверо аркушик паперу.
— Розгорни, — попросив.
Це був малюнок — шаржований портрет Алі у профіль. Декілька ліній, проте в них безпомилково впізнавався оригінал, аж до характерного виразу обличчя.
— Ти дечому навчився.
— Дечому, — відгукнувся він.
Час, розрахований ним до мілісекунд, мчав повз нього, мов дикий табун, протікав крізь пальці, як вода, а він усе ще не міг зібратися на силі і стиснути пальці докупи, в кулак.
— Тобі, напевно, пора, — мовила Аля.
— Я повернусь.
Аля знала, що він не повернеться, в усякому разі — за її життя.
— Я чекатиму, — сказала вона. — Коли повернешся, подзвони біля дверей три рази.
— Два довгих і один короткий.
— Все-таки запам’ятав. І на тому спасибі. — І мовби ненароком кинула: — У кораблі встановлено якийсь додатковий пристрій. Він може виявитися небезпечним для тебе.
— Дякую. — Він кивнув. — Мені буде неважко його знешкодити.
— А що тобі важко? — Вона задирливо відкинула голову, марнуючи сили, яких і так було на денці.
Він згадав її слова “це не має значення”. Так, у її всесвіті його походження не мало значення. Там мало значення лише те, що було між ними, їхнє почуття, яке одного разу вразило його своєю силою, здатною зблизити навіть такі різні істоти, як вони. Він думав про головну цінність людства, яка містилося і в цій знайомій і незнайомій йому жінці. Десятки варіантів відповідей на її запитання закружляло в його голові. Але він сказав тільки:
— Те, що тсбі легко.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Аля пила чай із сливовим варенням і дивилася телепередачу. Вона підклала під блюдко нейлонову серветку, аби не капнути варенням на скатертину. На тарілці сочився блідою сльозою тонко нарізаний ніздрюватий сир, лежали підсмажені хрумкі шматочки хліба. Тривала передача “У світі живого”. Обличчя диктора було трохи перекошеним, і Аля підозрювала, що справа тут не у його поганому самопочутті, а в недавно заміненому блоці автоматичної настройки.
“Знову доведеться сидіти вдома і ждати майстра”, — тоскно подумала вона і зачерпнула ложечкою варення — підсолодити трошки гіркоту.
Застережливо дзенькнув і залився треллю телефон. Дзвонила Таня, подруга, колишня однокласниця.
— Пам’ятаєш, що завтра паша група відзначає десятиріччя?
— Я не зможу піти, — винувато відповіла Аля. — Мені треба буде телемайстра ждати.
— Це ти облиш! — незаперечним тоном ошелешила її Таня. — Знаю я цих телемайстрів. Теж мені затворниця знайшлася, сучасна Сольвейг. Усе чекаєш на нього? І спробуй-но сказати неправду!
— Чекаю, — мов луна, відгукнулась Аля.
— Ну й дурна! Адже не місяці минули — роки!
— Роки…
— Жаль мені тебе, дуриндо. Сама в такій шкурі була, коли Вітя в Атлантиці загубився. Ну так то Атлантика і Вітя! На нього можна покладатися, не те, що на це твоє чудо-юдо. Куди він, до речі, полетів? На Аляску? Ах, так, пробач, це Ганнусин чоловік… А твій? На Марсі? Далі? Дуже далеко?
— Дуже, — відказала Аля. — Таню, я тобі вдячна за співчуття. Знаю, що ти від щирого серця…
— Добре вже, хоч знаеш, — задоволено буркнула Таня. — Та зрозумій, для життя тобі потрібний зовсім інший чоловік. Ти хоч пам’ятаєш, що, крім чуда-юда, на світі є інші мужчини?
Є, звичайно, — погодилась Аля.
І то добре. Отже, завтра о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Розвіємо тугу, згадаємо “хвостатий” час. Вітю, ти що, не чуєш? — гукнула вона чоловікові. — Ввімкни плиту! — І конфіденційно — Алі: — Ох, уже ці мужчини! Зачитаються, в телевізор утупляться — і трава не рости. До речі, — тон її зробився змовницьким, — скажу по секрету. Там буде Володька, Володька Сергєєв. Пам’ятаєш його? Він з першого курсу був у тебе закоханий. Уяви собі, досі не одружений. Захистився, споважнів, став інтересний, докторську пише. Весь у роботі. Часто тебе згадує.
— Він завжди був інтересним. І зовні теж, — погодилась Аля.
— От і гаразд! Значить, домовилися! — вигукнула Таня. — Зразу ж дзвоню Володьці.
— Не треба дзвонити. Я не зможу прийти.
— Ти збожеволіла? Просто збожеволіла! Та я не можу цього так полишити. За годину буду в тебе. Що? Це я не тобі, це — Віктору. Ой, вибач, за годину ми маємо бути в знайомих. Ну тоді завтра забіжу до тебе на роботу. А ти подумай до завтра. Не маленька ж, сама розумієш. Він може зовсім ніколи до тебе не повернутися.
— Може, — сказала Аля. — Цілком.
— А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра.
— Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти. Я чула, що твого Віктора підвищили в посаді. Перекажи йому мої вітання.
— Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі позаздрять… Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди.
— Ждатиму, — пообіцяла Аля, кладучи трубку.