Останній сигнал
Шрифт:
— В науці заведено спочатку нагромаджувати факти, а вже згодом роздумувати над ними.
Та ж посмішка, наче хто приклеїв, з’явилася на Юрієвому обличчі.
— Хіба природа не нагромадила досить фактів? Вона ставить мільярди експериментів щосекунди. Є над чим поміркувати, чи не так?
— Це демагогія! — вигукнув Евалд Антонович.
Юрій зігнав посмішку з обличчя і примирливо торкнувся руки співрозмовника.
— Уявіть собі будь-який замкнутий світ і його мешканців; мікробів у краплі води або в пробірці, людей у ракеті, на Землі, у зоряній системі — все одно де, але в замкнутому просторі. Чи можуть мікроби взнати про себе щось істотне, якщо не вийдуть за межі краплі або пробірки?
Він замовк, затим уже зовсім іншим тоном попрохав:
— Дозвольте мені днинку попрацювати в одній з ваших лабораторій…
Завідуючий лабораторією Кустович, з яким познайомив Юрія Евалд Антонович, очікуюче дивився на гостя. Гість зрозумів запрошення висловитись і заговорив без околясів:
— Мені треба випробувати новий вид замінника живої тканини. Він необхідний для протезування внутрішніх органів. Мені потрібно кілька днів попрацювати у вашій лабораторії.
— Формула тканини? — запитав Кустович.
Гість простелив поверх паперів на столі Кустовича довгу стрічку, помережану значками. Кустович довго її вивчав.
— Не можу уявити, навіщо тут бензольне кільце, а тут — закис заліза, — пробурчав він. — А вся ліва половина, Даруйте, це вже суцільна абракадабра. Нащо даремно завантажувати людей і апарати? Давайте програємо вашу формулу на обчислювальній машині — і самі переконаєтеся. Така тканина немислима. Вона зразу розпадеться. — Він глянув на гостя і затнувся. — Втім, якщо хочете, працюйте без помічників. Або своїх беріть. Нагадайте, як вас звуть.
— Юрій Юрійович. Значить, дозволяєте?
Кустович знизав могутніми плечима, що означало: я вже все сказав. Юрій круто змінив тему.
— А що показала перевірка вашої гіпотези? Я знаю про неї. Пам’ятається, вона була досить цікавою.
— Перші досліди пройшли успішно, — подобрішав Кустович. — Бромо-фтористі сполуки роблять пластбілок більш стійким. Якщо вас цікавить, можу й докладніше.
— Цікавить.
— То ходімо в лабораторію.
Кустович не лише розповідав, але й показував зразки синтезованих білків, пояснюючи етапи їхнього синтезу.
— Ось тут і вибрали б зразки для ваших замінників, — мимохіть сказав він і одразу ж густо побуряковів.
— Вони надто близькі до природних, — заперечив Юрій, не помічаючи його збентеженості.
— Так це ж добре.
— Не зовсім. Тканина має водночас служити стимулятором і самого органа, і систем, що з ним взаємодіють.
— Я погано вас розумію, — признався Кустович. — Але ви б могли замовити білок із заданими якостями. Ми виконуємо роботу на замовлення. Переставляємо амінокислоти, мов кубики. Змінюємо їхній склад…
І все-таки ви виробляєте штучні тканини на природній основі. Навіть коли хочете зробити їх кращими, ніж природні.
Кустович здивувався:
— А як же інакше?
— У такому разі зміни будуть незначними і неістотними. Спробуйте збудувати будиночки з піску або електромобілі з глини. Удосконалюйте їх скільки завгодно, як завгодно, змінюйте конструкцію — це будуть іграшки. Ви доможетесь успіху тільки тоді, коли зміните саму основу, самий матеріал.
— Ми робимо те, що можливе, — відказав Кустович і зразу зробився схожим на хлопчака-переростка. — Та коли ви хочете попрацювати за своїми рецептами, будь ласка. А я подивлюся, що у вас вийде.
Йому хотілося стати “руки в боки” і притупнути ногою.
Юрій увімкнув установку для радіоактивного аналізу та рефрактометр. Припав до окуляра, покрутив ручку настройки. Знизу, з голубого туману, випливли колонки цифр. Його задовольнили результати дослідження. Підняв кінець шланга, що зміївся від ректифікаційної колонки, і опустив його в порожню банку, знявши з неї металеву фольгу. Срібляста, ніби ртуть, в’язка рідина повільно наповнювала судину. Юрій присунув до себе іншу банку з наготовленим завчасу рожевувато-білим розчином і занурив у нього руку. Трохи скривився од болю, та швидко опанував себе. Другою рукою надів на голову шолом, густо заплетений проводами.
За кілька хвилин він уже спокійно дивився, як танули в розчині фаланги пальців, як з’являлися і лопалися бульбашки повітря. Коли від пальців залишилися самі кістки, він вийняв руку, промив її і, не скидаючи шолома, пішов до кабіни синтезатора. Декількома обертами верньєрів задав синтезатору модуляцію. Здоровою рукою взяв банку із сріблястою рідиною і вилив її в одне з відділень синтезатора. Лише після того він увімкнув ванну синтезатора і перевірив по спалахах індикаторів її роботу. Бережно занурив кісточки пальців у рідину. Вони негайно вкрилися набрякаючою плівкою. Плівка потовщувалася, по краях її утворювалася бахрома. Юрій заворожено стежив, як випинаються у вируючому розчині нитки бахроми, відокремлюються, мечуться, наче живі істоти, від стінки до стінки…
Коли він витягнув руку, пальці на ній були такі ж, як і раніше, хіба що шкіра на них ледь-ледь виблискувала сріблясто-голубим. Юрій простягнув другу руку до зовнішньої стінки синтезатора, намацав спочатку панель, далі — верньєри, вимкнув синтезатор.
Він довго шукав у шафах, перш ніж знайшов спиртівку. Запалив її і встромив щойно синтезовані пальці у вогонь. Полум’я відхилилося. В тій же шафі він знайшов товсту металеву підставку. Поставивши її на підлогу, з силою натиснув на неї пальцями руки. Пальці пройшли підставку наскрізь і навіть трохи заглибилися у підлогу.
— Ось так! — сказав Юрій і заспівав: — Ось так, ось так, ось так…
Старанно розкладаючи на підлозі кінці проводів і шлангів, він почав готувати ванну синтезатора.
НА КОСМОДРОМІ
На екрані сторожового пульта, на поділці, що означала сьомий квадрат космодрому, замиготів синій вогник індикатора. Черговий незлобиво вилаявся на адресу юних шибеників, яким не сидиться вдома. Він не сумнівався, що це знову колобродять “зайці” — хлопчаки й дівчатка. їм, бачте, хочеться космічних подвигів, і вони не знати якими шляхами пробираються через два кордони.