Останній сигнал
Шрифт:
— Він може прийти до невтішних для нас висновків, — прорік Олександр Миколайович.
“Дарма я його жалів, не варто було”, — подумав Михайло Дмитрович і махнув рукою, рубонувши повітря ребром долоні.
— У тисячний раз нагадую вам ту ж саму формулу гуманістів: розум і добро неподільні. Втім, глухий теж має вуха, проте зостається глухим…
Алі страшно було самій залишатися вдома. Вона не могла позбутися враження, ніби хтось за нею підглядає. Іноді здавалося, що за вікном мигає тінь, і вона прожогом кидалася до вікна. Примарювалися шерехи, і вона блукала кімнатами, заглядаючи в усі кутки. Разом із нею кімнатами блукали тіні.
То їй хотілося, щоб Юра приїхав, а то вона починала боятися цієї години. Боялася, що доведеться виконувати обіцянку, дану полковникові. Вона старалася абстрагуватися від цього, однак не могла не думати про те, що розшукують Юру, що над ним кружляють зграї вертольотів, що на нього чатують озброєні оперативники. Вона подумки благала його, заклинала: “Іди, рідний, іди швидше і якнайдалі — туди, де тебе не дістануть”. Аля дивувалася собі: “Як же це я йду проти всіх? Як смію? Адже полковник сказав, що розшукати Юру необхідно “в інтересах людства”. Полковник — статечний, умудрений, правдивий. От і виходить, що я — проти людства? Ні, не проти. Просто людство — якесь загальне для мене поняття, абстракція. А Юра — конкретний, близький. Можливо, треба поміняти їх місцями за ступенем абстракції. Адже людство — це люди, такі ж, як я. А він…”
Однак перед її думками виростала стіна, глухий мур, частокіл спогадів. Вона не могла думати про Юру як про штучну істоту з ворожими намірами. Вона згадувала його обійми, його подих на своїй шкірі, його захват: “От, виявляється, як це буває…”
Аля забувалася тільки на роботі і старалася не залишати собі часу для відпочинку та сторонніх роздумів. Коли допікали запитаннями про Юру, вона ставала злою і дратівливою, і їй давали спокій навіть доскіпливі й нетямовиті. Вона не могла збагнути, що з нею коїться, по-різному називала свої почуття і не зносила, коли хтось при ній заговорював про чекання.
Аля навмисне блукала вечорами найбільш відлюдними вулицями, зупинялася у найтемніших алеях парку, аби Юра, якщо він усе-таки ховається в місті, міг підійти до неї, не ризикуючи.
Кілька разів їй наснилося, що він повернувся, і потім вона довго лежала, переживаючи сон. її навідували подруги та знайомі, розповідали про свої жалі й радощі. Вона давала їм цілком розумні, слушні поради. її колега, Маргарита Петрівна, дивувалася: “Алько, та ти, їй-бо, зробилася мудрою!”
Одного разу їй наснився Юра дуже ясно — він увійшов до кімнати, висунув із ніші письмовий стіл, розклав його і почав щось писати. Вона пам’ятала, що тінь од стола сягала її постелі, падала на подушку.
“Юро!” — гукнула вона.
Він повернув до неї змучене обличчя.
“Коли ти повернешся?”
“Я весь час поряд з тобою”, — відповів він.
“Хочу, аби ти повернувся назавжди”.
“Не вимовляй цього слова. Назавжди — страшне поняття. Чорно-фіолетова порожнеча, де не чути ні кроків, ні стукоту годинника”.
Вона заклично простягла до нього руки, та в цю мить пролунав дзвоник у двері. Вискочила в передпокій, одімкнула замок.
У двері бочком просунувся Михайло Дмитрович. Підніс капелюха, вклонився.
— Доброго ранку, — привітався. — Даруйте за ранній візит, — і ще раз підніс капелюха, відкриваючи лисіючу голову. — Мені необхідно з вами поговорити.
— А де ваш грізний начальник? — спитала Аля, придивляючись до відвідувача.
— Кого ви маєте на увазі? — Михайло Дмитрович вирішив, що вона вважає його за співробітника міліції.
— Тепер, здається, на мене черга вибачатися, — задоволено відказала Аля.
Михайло Дмитрович засміявся. Він умів сміятись, як дитина, — заливчасто і невтримно. У сміхові брало участь усе тіло: стрибали повні губи, тряслися плечі, розмахували руки. Аля теж усміхнулася. Крига скресла.
Та вже наступної миті Аля спохмурніла і запитала:
— Хочете говорити про нього?
І про вас, — відповів Михайло Дмитрович, витираючи хусточкою спочатку піт з лоба, затим — сльози.
— А що про мене говорити? Зі мною все ясно.
— Все, та не все. Як у коханні: і місяць світить, і гори високі.
І, щоб Аля не встигла кинути вже наготовлене: “А це стосується лише мене”, Михайло Дмитрович швидко додав:
— Юра гідний кохання. Це я вам кажу цілком об’єктивно, як один із його батьків.
Він і тут не міг стриматися від жарту. На щастя, Аля не помітила цього. Її зацікавило в його словах зовсім інше: “Він знає про Юру багато”.
— Він — оригінальна людина, — вів далі вчений, зовсім невимушено і природно вимовивши слово “людина”. — Могутня, мудра. І, як усяка мудра людина, він не може бути злим. Розум і зло несумісні, бо зло завжди нерозумне.
— Ви їм це казали?
— Звичайно.
І що ж вони?
— Хто не хоче почути, той не почує.
— Вони й мені не повірили. А він же любить мене по-справжньому.
У словах Алі вчувався прихований виклик, і Михайло Дмитрович поквапливо підтвердив:
— Він цілком здатний на глибокі почуття. На значно глибші, ніж…
Михайло Дмитрович хотів сказати “ніж деякі люди”, але спохопився і став жувати губами, підшукуючи відповідне слово. Аля знайшла швидше:
— Ніж багато хто. За це можу ручитися.
Вона навіть притупнула ногою задля більшої переконливості.
Співрозмовник збуджено засопів. Потім сопіння перейшло у задоволене муркотіння.
— Саме це я й хотів сказати.
Аля, як і в першу їхню зустріч, перейнялася до нього довірою і запитала про те, що давно мучило її.
— Може, мені не слід було говорити академіку про Юру?
— Е… є…
— Я дурепа.
Повні губи Михайла Дмитровича то розтягувалися, наче він хотів усміхнутися, то випиналися. Нарешті вони розтулилися, пропускаючи потік слів:
— Е-е, не потерпайте. Вистачало інших фактів, аби його виявити. Кита в карася не впхнеш. Дуже-бо незвичні були Юрині дії та вчинки. Він не такий, як усі, та й до того ж тільки розпочинав знайомитися із світом людей і зовсім не знав мистецтва камуфляжу. Я дуже боюся, щоб це знайомство не затьмарилося чимось непоправним…