Останній сигнал
Шрифт:
— Але зрозумійте й нас. Про будь-яку істоту судять за її поведінкою. А поведінка супермозку була небезпечною. І коли ще згадати про його можливості…
Аля заперечливо похитала головою, і ще одне пасмо її волосся зазолотіло.
— Ні, ні, він не здатний завдати зла.
— З його точки зору це зовсім не зло, — знову втрутився Олександр Миколайович. — Експеримент — і все. Наприклад, прищеплення людям хвороб, отруєння водоймищ. А потім можна з цікавістю спостерігати, як поширюються мікроби і як людський організм бореться з ними.
— Я його знаю краще.
— Дурниці! — переконливо відрізав Олександр Миколайович. — Ви не можете його знати. Ви навіть не знали, хто він насправді.
— Це не мало для мене значення.
Вона навіть не помітила, що повторила слова Михайла Дмитровича, а він багатозначно глянув на Олександра Миколайовича і мовив:
— Можливо, варто запам’ятати її слова…
— Навіщо? Це допоможе нам розшукати його? — іронічно спитав Олександр Миколайович.
— Я не здивувався б. Якось запитав заєць у робота…
Полковник Тарнов зрозумів, що настав час припинити їхню суперечку, і звернувся до Алі:
— Якби ви допомогли нам розшукати й затримати його, було б краще для всіх.
— А ви гадаєте, він сам цього прагне? — запитала жінка згаслим голосом. Її гнів ущух, та разом з тим танули сили.
— Ні, він цього не прагне, — сказав полковник. — Але ви мусите розуміти, що задля безпеки людей ми не зупинимось і перед крайніми заходами.
— Що це означає?
— Якщо він вчинить опір, у нього можуть бути неприємності.
— Не розумію.
Михайло Дмитрович нахилився до неї:
— Погоджуйтесь.
Аля недовірливо зиркнула на нього.
— Ви ще не сказали, нащо він вам.
Олександр Миколайович хотів щось мовити, але полковник легенько штурхнув його під лікоть, показуючи поглядом на Михайла Дмитровича: нехай, мовляв, говорить він.
— Нам треба дізнатися про його наміри і втлумачити йому, в чому полягає безпека людини.
Полковник залишився задоволений формулюванням Михайла Дмитровича.
Жінка знайшла інше рішення:
— Коли він повернеться, я сама поговорю з ним про це.
Кремезний оперативний з повагою подивився на неї.
— Але до того його можуть поранити, — проклинаючи себе, сказав Михайло Дмитрович.
— Міліція не порушуватиме закону.
— Закони стосуються людей, — нагадав полковник.
Аля зрозуміла безпорадність свого становища. Вона сказала з одчаєм:
— Я ж навіть не уявляю, де він може бути.
Михайло Дмитрович одразу повірив їй, проте полковник Тарнов вирішив уточнити:
— Можливо, ви знаєте хоч би місто. Хіба він ніколи не згадував, звідки приїздить до вас?
— Ніколи.
Раптом вона зробилася наче вищою на зріст.
— Ви не посмієте стріляти в нього!
— Звичайно… якщо він залишить нам інший вихід…
— Дайте йому час більше пізнати людей.
“Навіть устами жінок іноді глаголить істина, — подумав Михайло Дмитрович. — Та марні її зусилля. Вони не підуть на це. Побояться. А я? Я ризикнув би? Скільки людських життів може залежати від будь-якого його кроку, доки він на волі…”
В розмову вступив Ельбор Георгійович. Його обличчя з правильними жорсткими рисами зненацька стало навдивовиж м’яким і трохи сумний, наче з-під гриму проглянуло його справжнє обличчя. Він сказав про те, чого не наважився висловити ніхто з присутніх:
— Ви так кохаєте його, що навіть заздрісно, — усмішка, ледь з’явившись, одразу згасла, зітерлася суворими зморшками біля очей та густими бровами. — Але не можна забувати, що в нього в руках небезпечні “іграшки”.
— Він їх не застосує на шкоду людям.
— Це тільки слова. А з другого боку — мільйони життів.
Уперше Аля пізнала, що то таке, коли з туги хочеться вовком завити. Вперше їй так було. Стиснуті пальці побіліли.
— Чим же я можу вам допомогти?
— А це ми зараз усі разом спробуємо з’ясувати, — сказав Ельбор Георгійович. — Для початку розкажіть нам якнайдокладніше про його звички, про найдрібніші деталі його поведінки…
У місті спалахнула епідемія. Скрізь пахло дезавактом і карболкою; навіть на бульварі Пушкіна, де було дуже багато квіткових клумб, до духмяних пахощів квітів примішувався ядучий і пронизливий запах. Перехожі кривилися і затискували носи, а люди з чутливими нюхом закладали ніздрі спеціальними тампонами, придбаними в аптеках. Вода теж пахла дезавактом, а також хліб, фаянсовий посуд. Тільки пластмасові тарілочки і склянки та їжа, котра продавалась у кафе-автоматах, нічим не відгонила. Втім, знавці, без яких не обходиться жодна подія в світі, стверджували, що й ті пахнуть, але запах так приглушений, що споживач його не розрізняє.
Вулиці здавалися зловісними. Вони були виповнені миготінням білих кіл з червоними хрестами — це мчали із увімкнутими сиренами машини “швидкої допомоги”.
Особливо загрозливих розмірів набула епідемія в трьох районах міста. Хвороба, схожа на черевний тиф, протікала в гострій формі. Температура сягала сорока і навіть сорок одного градуса. Ліки не могли знищити або хоча б на якийсь час притлумити розмноження збудника і лише трохи гальмували розвиток захворювання. Троє хворих померло. Па місце епідемії одна за одною приїздили медичні та урядові комісії. Пройшло вже чимало часу від дня реєстрації першого випадку захворювання, а ефективних методів лікування ще не знайшли.
Олександр Миколайович та Михайло Дмитрович кілька днів перебували в інституті експериментальної генетики. Регулярно сюди наїздив полковник Тарнов. У лабораторіях інституту терміново готували антибіотики проти тих культур мікробів, які зникли в горезвісний день. Однак антибіотики, які одразу ж вражали ці культури мікробів, виявилися безсилими протії збудників, які викликали епідемію.
Директор інституту привів полковника до великого, на півстіни термостата, відчинив дверцята. На полицях, розташованих одна над одною, громадилися пласкі круглі чашки Петрі. Директор вийняв декілька чашок, зняв з однієї щільно припасовану кришку. На шматочку забарвленого желе вирізнялися світлі вкраплення.