Останній сигнал
Шрифт:
— Вибачте, можливо, автор цієї пісні — ви?
ЮРІЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Дні йшли за днями, від Юрія не було вістей, і Аля втомилася ждати. Вона твердила собі подумки: “Сама винна, повірила в незбутнє. Він не міг залишитися з тобою, дурна гуско. Людина, якій нічого не варто вилікувати безнадійно хворого; чиї думки тобі незрозумілі, не може залишатися з тобою все життя. Ну що в тобі особливого? Рядова жінка…”
Їй хотілося взивати себе образливими словами, звикнутися з ними, щоб згасити нестерпну виснажливу тугу чекання, щоб повернути сон і не бігти стрімголов на кожен дзвоник.
На роботі стало важко. її вважали зцілителькою, в неї вірили не тільки хворі, а й лікарі. Непосильна відповідальність загрожувала зламати її. Аля кріпилася з останніх сил. Пригадувала Юрині слова і мимоволі наслідувала його. Найдивніше — це їй удавалось. Аля раптом виявила, що за короткий час знайомства з Юрієм навчилася і в думках наслідувати його. Самі собою з’являлися несподівані висновки із звичайних фактів — всупереч усьому — вони підтверджувалися на практиці.
“Здається, він навчив мене думати по-своєму. Хіба вже за саме це я не повинна бути йому вдячною?” Невдовзі вона переконалася, що справа не лише в наслідуванні…
Якось зустрілася з випадком прогресивної м’язової дистрофії, міопатії. Ця хвороба, пов’язана із порушенням обміну речовин у м’язах, успадковувалася з покоління в покоління і вважалася невигойною. Згодом з нею навчилися боротися і навіть іноді відновлювати рухові функції. І от перед Алею юнак, уражений через десятиріччя хворобою діда. Його лікували в столичних клініках і не вилікували. Клінічна картина змінилася, та аналізи, як і раніше, були загрозливі, переконливо засвідчували, що після ремісії настане погіршення. Вона добре уявляла собі, як його обличчя знову робитиметься млявим, скам’яніло-неживим, розпливчастим, як згасатимуть очі…
Аля багато разів читала історію хвороби, знайомилася з методами лікування і марно намагалася винайти щось нове.
У повній знемозі вона куняла вдома у кріслі перед телевізором. Передавали ревю з Франції. Це було те саме крісло, в якому полюбляв сидіти Юра. Зненацька в її заволочені дрімотою думки ввірвався знайомий голос: “Дивися на екран!” У центрі екрана серед танцівниць утворилася світла пляма. її межі почали швидко розширюватися. Затим у плямі виникли контури головного та спинного мозку. Ось вони проступили виразніше, забарвилися, заповнилися цифрами, символами. Деякі з них пульсували, укладалися в комбінації, графіки. Вона збагнула, що їй показують ділянки організму хворого і підказують способи лікування.
“Ясно?” — запитав той самий голос.
— Це ти, Юро? — вигукнула вона.
“Заспокойся, маленька. Дивися на екран. Препарат в організмі хворого спричинився до перебудови роботи залоз. А первинну хворобу давно вилікувано. Ти застосуєш прилад Сидорякіна, але вібратор з’єднаєш ось так…”
— Я не запам’ятаю, Юро! — кричала вона, розмазуючи по обличчі сльози.
“Запам’ятаєш”,
— Коли ти приїдеш? Я не можу більше!
“Зажди ще трохи. Зовсім трішки”.
Голос щез, а пляма на екрані ще деякий час зоставалася. Потім стала розмиватись, обриси її розпливалися, крізь них проступили танцюючі дівчата.
Вона не все зрозуміла з того, що бачила, одначе зробила, як він звелів. Юнак почав швидко одужувати, свідомість поверталася, вже на другий день після першого сеансу лікування припинилися корчі.
А на четвертий день пізно ввечері приїхав Юра. Три дзвінки — два довгих і один короткий — підняли Алю з постелі. Вона накинула халатик і, поспішаючи до дверей, наштовхувалася на меблі, її кидало то в жар, то в холод. Вона ще довго потім боялася, що його приїзд їй наснився, і так міцно обіймала його, аж сама не могла дихати.
— Ти чому мовчиш? — питала Аля. — Ти все ще там, далеко? Що сталося?
Їй довелося довго повторювати свої запитання, ковтаючи сльози. Він мовчав. З’явилася нова підозра.
— У тебе є сім’я? Ти одружений, скажи? Ти про них думаєш?
Він хитнув головою, струшуючи оціпеніння.
— Ось воно як буває, виявляється… — І замовк.
Вона торсала його за плечі:
— Що буває? Не муч мене, говори… Що сталося?
— Здається, я закохався в тебе, маленька.
На синій хвилі грали сонячні полиски. Синя хвиля піднесла її на гребені, закружляла в шаленій радості.
— Це правда? Правда?
— Правда. Щось дивне зі мною коїться. Я не можу керувати собою, стежити за собою збоку.
— Ти й не повинен залишатися спостерігачем. Це буває з кожною людиною. Це мусить бути!
— З людиною… — протягнув він.
Дивним був його голос, таким дивним, що навіть зараз Аля це відчула. Вона відчула, що з цим словом пов’язане щось таке, про що йому краще не нагадувати в ці хвилини. Самі собою знайшлися потрібні слова:
— Ти перша справжня людина, котру я зустріла, — прошепотіла вона.
Знову і знову твердила вона одне й те саме, ті самі слова, підказані почуттям. У них поєднались ніжність і страх утрати, дитяча безпорадність і материнська прозірлива турбота.
І він зашепотів у відповідь, здивований!
— Ось ти яка!
Вони блукали глупої ночі спорожнілими вулицями. Листя дерев ледь ворушилось од вітру; і просто під ноги сипалися пригорщі срібних монет, породжених місячним сяйвом. У Алі в голові безупинно видзвонював рядок: “Поряд із щастям”. Чи то рядок із пісні, чи то назва книжки…
“Поряд із щастям, поряд із щастям…”
Вона вдавалася до різних приводів, аби тісніше пригорнутися до нього: то їй ставало холодно, то боязко, то вона просто спотикалася…
“Поряд із щастям, поряд із щастям…”
Ця фраза збуджувала її, настроюючи то на мрійливий, то на пустотливий лад.
“Поряд із щастям…”
“А чому поряд? Це не про мене. Просто — із щастям. Щаслива. Я — щаслива!” Вона тихенько засміялась. Юра погладив її по плечу, і у неї запаморочилося в голові…
— Сигарети не знайдеться?