Останній сигнал

Росоховатский Игорь Маркович

Аля не раз запитувала себе: “Невже така людина кохає мене?” Їй дуже хотілося в це вірити, і вона вже почала думати про свою винятковість.

З деякого часу їй не хочеться ходити в кіно — з Юрою цікавіше. Вона розповідає йому про своїх хворих, а він радить, як їх лікувати.

Одного разу вона розповіла про хворого хлопчика, перерахувала симптоми хвороби, Юра запитав:

— Що ти думаєш робити?

— Спробую лікувати його в модульованому магнітному полі. Якщо не допоможе, призначу на операцію.

— Не треба ні того, ні другого, — впевнено сказав він.

Аля здивовано подивилася на нього, підперла кулачком підборіддя й запитала:

— Чому?

— Цього літа часто йдуть дощі, і зірки після них здаються більшими.

Аля насупилася. Чи він глузує з неї? Потім з його обличчя побачила: не жартує, і насупилася ще більше.

— Я тебе дуже прошу, — мовила вона, опустивши очі, — коли вже ти надумав говорити шарадами, то пояснюй їх, аби хоч дещо можна було зрозуміти.

З кухні линув протяжливий свист: це сигналив забутий на вогні чайник. Вони не звернули жодної уваги на його “заклики”.

— Пробач, я не знаю, як пояснити дохідливо. Намагаюсь, а виходять шаради. Може, я невдатний масовик-витівник, — додав він винувато. — А можливо, справа у тому, що у світі все взаємопов’язане набагато більше, ніж це відомо людям: дощі й зірки, трави й течія річок…

Його очі спалахнули, дивлячись на неї, — Юрію спало на думку щось нове.

— Ти не помічала, хворий поводить головою ось так?

Юра зробив рух, точно імітуючи поведінку хворого.

— Так, — відповіла Аля.

— Тоді запитай його, чи любить він книжки про всілякі жахи. Коли так, то припиши йому кілька сеансів масажу ультразвуком на плече й шию, от сюди, і на ділянки вздовж хребта, я покажу які.

— Але ж я казала: у нього вражена нирка…

Юра різко смикнув головою, мовби ухиляючись від чогось.

— Зроби так, як я сказав. Тільки якомога точніше запам’ятай області для масажу.

Коли б сказав це будь-хто інший, вона посміялася б чи обурилася — в залежності від настрою. А зараз попрохала:

— Невдатний фокуснику, займися самовикриттям. Поясни мені, дурній, свої фокуси.

— Це ще не кінець вистави. Треба не пояснювати, а складати карту іннервацій. Нефрит — наслідок. Якщо впливати на два центри іннервації водночас, ми доможемося одужання хворого. Дивись, я креслитиму карту…

Аля нічого не втямила ані в карті, ані в його поясненнях. Більше того, з професійної точки зору вони були вкрай наївні. Вона спробувала заперечити:

— Це неістотно.

— А ти точно знаєш, що істотно і що неістотно? — іронічно примружився він.

— Але ж тут органічний, а не функціональний розлад.

— Пам’ятається, хтось говорив те ж саме, коли я лікував чиюсь руку. Може, я помилився?

— Ні, ти не помилився, — примирливо всміхнулася вона, думаючи про те, що він може розсердитися.

Вона завважила, що Юра не любив сперечатися. Іноді він дозволяв собі терпляче вислухати заперечення до кінця, не перериваючи, але па його обличчі з’явилася гримаса, мов од зубного болю.

Аля була переконана, що здійснення Юриної пропозиції допоможе хворому, як бабі припарки. Проте оскільки “припарки” зашкодити не могли, вона зробила так, як радив Юра.

Вже потім вона запитувала себе: чому з таким хвилюванням очікувала вона на результати лікування? Чи то надто повірила в його своєрідність, непохибність, чи то задля того, аби згодом він не закинув їй непослух.

Результат був уражаюче неймовірним. Щойно Аля відчинила двері в палату, її зустріли три біснуваті постаті, з ніг до голови загорнуті в простирадла. Одна зразу ж забігла за її спину, перетинаючи шлях до виходу. Дві інші почали дикунський танок. Вони кружляли й присідали, звивалися н підстрибували. Танок супроводжувався войовничими вигуками й зойками. А потім одна з них скинула з себе простирадло і простягнула Алі великий букет лугових квітів.

— Я сам їх зібрав для вас над річкою, — сказав хлопчик, який ще декілька днів перед цим ледве ходив.

Танок білих постатей пояснювався дуже просто. Виявилося, що це був “танок привидів”. Адже хлопчик за час хвороби прочитав багато найрізноманітніших книжок, серед них й дуже “страшних”.

Подальші аналізи ствердили стійке одужання. Від хвороби не зосталося жодних слідів, немовби хлопчик ніколи й не хворів.

Увечері вдома Аля запитала в Юри:

— Скажи-но, чарівнику, втіхо богів, як міг ти таке передбачити?

Він засміявся і розвів руками:

— Все дуже просто, ніяких таємниць. Варто лише подумати як слід. Пам’ятаєш, ми читали: “Тільки думка здатна за мить осягнути Всесвіт”.

— Я згодна бути твоєю смиренною послідовницею, о невдатний фокуснику! Навчи й мене думати як слід.

Юрине обличчя зробилося відчуженим. Він дивився у вікно. Там, за каламутною слізливою шибкою, пружні струмені дощу дочиста вишмагували брук. На Юриному лобі з’явилися якісь лінії, наче там зараз мали от-от прорізатися зморшки, але так і не прорізалися до кінця. Він похитав головою:

— Та й загадку ти мені задала, послідовнице. Адже для того, щоб виконати твоє прохання, мені спочатку треба усвідомити, як я думаю і чому тільки на перший погляд видаюся ідіотом. А справді, чому?

— Так, чому? — підхопила Аля.

— Один чоловік вважав, що я думаю за законами геометрії Лобачевського. Інший вважав, ніби вся справа в тому, що я оперую з цілими, нерозділеними полями інформації…

Аля запідозрила, що він хоче ухилитися од відповіді, і суворо запитала:

— А насправді?

Він підійшов до неї, ласкаво розкуйовдив м’яке пухнасте волосся, зітхнув:

— Треба розібратися в алгоритмах, проаналізувати їх…

— Ну то що ж? Адже мозок у нас однаковий?

Його пальці перестали куйовдити її волосся, завмерли, наче злякалися. Вона вивільнила голову і заглянула йому в очі. Вони були непорушні, осклілі…