Останній сигнал
Шрифт:
— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.
— Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.
— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?
Крокуючи й далі, вчений промовив:
— Він не всемогутній. Інакше…
Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З’явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги.
— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу…
ГІСТЬ
Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі.
— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.
— Добрий день! — відповіла вона. — А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув.
“Не забудеш того, що забути не в змозі”.
У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні…
— Я приїду.
— Коли? — в її голосі забринів переляк.
— Ти не хочеш?
— Я боюсь.
— Чого?
— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?
— Ні. В тебе.
— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу…
— Чому?
— Не знаю. А ти не лякай мене…
— Хочеш мене бачити?
— Хочу.
— То в чому справа?
— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?
— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд.
У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:
— Коли?
— За кілька днів.
Мовчання… Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:
— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий…
Це був домашній код — лише для своїх.
І потяглися гумові томливі дні. “Хоча б скоріше!” — думала Аля і згадувала… І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо.
У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий.
Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумно, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. “Не здогадався квітів купити”, — подумала вона.
Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з’явився букет червоних гвоздик.
— Спасибі, — сказала вона й подумала: “Молодець, не забув”. Тривога забилася кудись у куток, затаїлася.
Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік. їй здавалося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула навіть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушувала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крилами був сильніший.
— Будемо вечеряти, — сказала Аля. — Зараз приготую.
— Я вечеряв, давай краще вип’ємо за зустріч. Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі паморочилась голова, і все ж вона помітила, що він нічого не їсть.
— Чому ти не їси?
Невинне запитання викликало в нього замішання.
— Що сталося? — запитала вона.
Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе.
— Тобі нездужається?
Він з полегкістю зітхнув:
— Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться.
Помітив її настороженість, поклав руку на плече, пригорнув до себе. І тривога відступила…
…Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгий пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею.
Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, заглянула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши па своєму обличчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала зачіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом:
Їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати.
— Ну звичайно. Спи.
Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у високий прохолодний лоб.
На роботі сестри й лікарі помітили її стан.
— Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості, — сказала з ноткою заздрості подруга. — Що сталося?
— Потім, потім, — відказала Аля, намагаючись приховати щасливу усмішку.
Їй хотілося подзвонити додому — вперше за рік. Коли чоловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі де відповідає, — звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звичне сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю.
Для стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам’ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він.
— Кинула мене самого, — сказав. — А раптом тут сірий вовк прийде?
— Ти сам сірий вовк, — відбулася жартом. — Сам кого завгодно з’їси.
— Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він.
— Я люблю тебе, сірий вовче, — поспішила його заспокоїти Аля, задоволена тим, що є кого заспокоювати. В її голосі почали з’являтися поблажливі нотки.