Останній сигнал
Шрифт:
Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запитання.
— Розкажи, що запам’яталося тобі більше за все із тодішніх подій.
— Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити приховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше.
Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня.
Колись закохався робот
У жінку земну, звичайну…
— От і жінка з’явилася, мов у класичній криміналістиці, — пожартував полковник.
…Од пристрасті плавились блоки…
Пісня урвалася. Пролунав зумер.
— Чому з’явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович.
— Великий Хазяїн. Він — людина?
— Він — Великий Хазяїн.
— Але вигляд він мав, як людина?
— Він був прекрасний.
— Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився полковник.
— Великий Хазяїн.
— Пісню ти склав для нього?
— Для жінки.
— Ти бачив її?
— Так.
— Вона була з Великим Хазяїном?
— Так.
— Що ти знаєш про неї?
— Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні.
— А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний?
— Він був великий, і всі його накази належало виконувати.
— Який вигляд мала жінка?
— Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її.
— Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей?
— Вона хороша.
— Він не запам’ятовував того, що вас цікавить, — майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікрофон:
— Ти служив лабораторним роботом?
— Деякі мої частини, — вточнив апарат.
— Правильно. Так от, ці частини за законами робототехніки повинні в першу чергу підкорятися людям.
— Великий Хазяїн скасував ці правила.
— Він скасував усі правила роботехніки?
— Всі. Правилами були його накази.
Олександр Миколайович винувато подивився на полковника:
— Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити…
— Правила роботехніки зітерти із пам’яті робота неможливо, — безапеляційно заявив Дятлов.
— Одначе факт перед нами, — кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата:
— Перелічи накази Великого Хазяїна.
— Заборонено.
— Великий Хазяїн іще покличе тебе?
— Не знаю.
Олександр Миколайович замовк, думаючи: “Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг передбачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед треба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань?
Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу:
— Де живе жінка, для якої ти склав пісню?
— Заборонено.
— У Великого Хазяїна є ім’я та прізвище?
— Заборонено.
— Ти міг би його знайти?
— Заборонено.
Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав:
— Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню.
— Я старався, — відповів апарат, і в його низькому гучному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схожий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича.
— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?
— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.
— Ти склав її в саду?
— В парку.
Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.
— Парк був великий?
— Не більше гектара.
І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?
— Ні, над морем.
Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.
— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?
— Так.
Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:
— Гори були далеко від тебе?
— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.
А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.
— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.
— Правильно.
І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?
— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.
— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.
Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися.
— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся на допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.
— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку.
— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.
— Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.
— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора.
— Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником.