Останній сигнал
Шрифт:
Обдурювати Юра не вмів, і вона побачила, що він мовить неправду: певно, його успіх не залежав од кількості машин. Аля заглянула йому у вічі. Там клубочився зоряний туман Всесвіту, величезний світ, нескінченний, байдужий до розуму, що пізнавав його. Вона подумала: як страшно йти у такий світ самому і вважати, що так воно й треба.
Вони не знали, що думають про одне й те саме.
Юра пригадував стан, який іноді його охоплював, коли він залишався сам на сам із Всесвітом. Чорне безгоміння навалювалося на нього, стискало. Не було ані голосів, ані миготіння тіней. Ні доброти, ні ворожнечі. Тільки байдужість. Морок, холод, безгоміння. Він був зовсім один, оголений, без шкіри, яку зірвали з нього, наче з пухнастого звірятка. Він ледве усвідомлював сам себе, з останніх сил намагаючись не впустити морок у свої порожні орбіти очей, не торкнутися своїм оголеним кровоточивим єством чогось невидимого і шорсткого. Він не чув навіть власних думок. Безгоміння текло, мов пісок, мов дрібно розтерті чорні захололі грудки землі. Кожна крупинка гасила часточку його свідомості. Крупинки сипалися безперервно, неквапно, наче десь нагорі ліниві могильники повільно ворушили лопатами.
“Як живий у могилі, — думав він, — як живий у могилі, іншого порівняння не добереш”.
Та він умів мислити і в могилі, він силкувався знайти відповіді на свої запитання. І чим ближче був до відповідей, тим важче йому ставало.
А сьогодні, коли він уявив себе у вигляді тонкого черв’ячка розжареної плазми, закутого в капсулу потрійного поля і пробиваючого Горловину Всесвіту, йому стало несила. Що жде на нього там, за межами Всесвіту? Чи впорається його розум із тим, що узрить? Чи самотність у вищому своєму прояві стане непосильною платою, розум вибухне, навіть не дізнавшись, що це і є найвища заборона на пізнання істини?
Але ці милі, довірливі очі, звичайні людські зірки, що заглядають у його мозок, у його Всесвіт… Вони дотяглися до його свідомості й зігріли її. В капсулі, котра пробиває Горловину, він уже не сам — їх стало двоє. Заборона впала, розум не вибухнув.
Юрине обличчя потроху теплішало. Він сказав, одводячи погляд від Алі і дивлячись крізь вікно на зірки:
— Бачиш, аби збагнути якийсь світ, треба глянути на нього збоку. В цьому вся справа. Побачити не лише зсередини, але іззовні, обов’язково — іззовні.
— Ти говориш про наш світ, про Землю?
— Про наш світ і про все, що його породило і з чим він пов’язаний. Я говорю про Всесвіт.
— Подивитися на Всесвіт іззовні? Неможливо! — зітхнула вона, звільнюючись від тривоги.
“Це в нього мине, — думала Аля. — Неможливе залишається неможливим, з цим доводиться рахуватися. Чи варто так переживати? Задля чого?”
І це єдина причина твоїх переживань? — запитала з підозрою.
Він не зразу збагнув підкладку її запитання. Потім поблажливо посміхнувся, показав на аркуші, що встеляли підлогу:
— Це елементи рівняння. Якщо я складу й розв’яжу його, то знатиму масу й заряд Всесвіту. А згодом вирахую взаємодію потоків у Горловині, через яку наш Всесвіт зв’язаний з іншими світами. Так я намічу варіанти капсули переходу…
“Один мучиться через те, що не може ввійти до свого спорожнілого дому, інший через те, що не вдається вийти із Всесвіту, — подумалось Алі. — А насправді і той, і інший мучаються через самоту, тільки називають цей стан різними словами. Та що ж заважає їм прийти на допомогу один одному?..”
Випадком вилікування паралітика зацікавилися в Академії медичних наук. Звідти приїхала авторитетна комісія, очолювана академіком Ільїним, вельми доскіпливим та єхидним суб’єктом, відомим скептиком і зубоскалом. Академік був невисокий на зріст, м’язистий і рухливий, він запустив на своєму обличчі борідку клинцем і, коли хвилювався, мав звичай бгати її в кулаці.
Юра подібно до восьминога випустив камуфлюючу хмарину і сховався в тінь, віддавши Алю на поталу авторитетній комісії. Академік Ільїн зажив слави ще й дамського догідника. Він своїми компліментами збентежив Алю до сліз, а затим загнав її в глухий кут запитаннями про методи лікування.
Ніхто б на місці Алі не витримав вражаючих наповал запитань Ільїна. Не витримала й Аля. її чесність і скромність взяли гору. Вона прохопилася:
— Я лише слухала порад асистента. Себто того, хто воліє називатись асистентом.
Їй одразу полегшало, мовби після важкого сходження на гору вона сперлася на камінь великим рюкзаком.
— Він дуже любить вас? — запитав академік, бгаючи в руці клинець борідки і ревниво дивлячись кудись у куток. Потім похопився і, дивлячись усе туди ж, аби не бачити, як палають її щоки, суворо поцікавився:
— А де ж він сам, цей невизнаний геній?
Гострий біль пройняв Алину голову від скроні до скроні. “Юра просив, забороняв…” — згадала вона. її охопив розпач: “Він не пробачить мені цього, не пробачить”.
— Даруйте, я пожартувала, — мовила вона пригаслим голосом, водночас намагаючись безтурботно усміхнутися.
З ким-ким, але з академіком Ільїним не слід було так жартувати.
— У будь-якому разі познайомте мене з вашим геніальним асистентом, — невинно попрохав він, свердлячи її очима-буравчиками. В академії стверджували, що його погляд пробиває панцерні плити.
— Ходімо, — приречено сказала Аля і пішла до свого кабінету.
Академік бадьорим кроком рушив за нею. Та в кабінеті Юри не виявилось, ані будь-де в лікарні взагалі. Аля помчала додому. Відчиняючи двері, вона подивилася на вішалку, де мав висіти його плащ. Вішалка була порожньою.
— Наразі це все, що нам відомо про нього, — сказав полковник Тарнов, закінчуючи розповідь.
Олександр Миколайович уважно слухав його. Іноді він кивав головою, та це скоріше означало підтвердження владних думок, аніж згоду із словами полковника. Тарнов здогадався про це по напружених зморшках біля очей ученого, котрі з’являлися перед черговим кивком. Полковник зауважив змарнілі, загострені риси обличчя вченого, наче після перенесеної тяжкої хвороби. “Він знає більше, ніж каже, — подумав Тарнов. — Можливо, здогадується про щось. І ця здогадка неприємна для нього. Мабуть, болісно не приємна”.
Він помовчав, дозволив собі трохи перепочити і дав своєму співрозмовникові тайм-аут, щоб зібратися з думками, а затим спитав:
— У вас уже є здогадка?
Запитання наче підхльоснуло вченого, вивело із стану розмірковування.
— Це він! — вигукнув Олександр Миколайович і знову поринув у вир власних думок.
Полковник терпляче очікував, поки він вибереться з нього.
— Ваша логіка бездоганна, полковнику, — мовив Олександр Миколайович, струснувши головою, наче й справді щойно побував у чорториї. — І все ж ви самі переконались, у даному випадку вона не допомогла.