Останній сигнал
Шрифт:
— Він добрий.
— Знаю. Та коли слон іде до водопою, він може не помітити на дорозі мурашок.
Аля примружилася, подивилася пильно на співрозмовника, затим запитала:
— Таке співвідношення?
Михайло Дмитрович проникливо усміхнувся:
— А вам би хотілося такого? Мушу вас розчарувати. Ні, звичайно. Я перебільшив. А втім, не беруся точно визначити різницю у мисленні. І не в розмірах справа, як мовив одного разу кравець, виявивши, що пошитий ним костюм — із гнилої тканини. Різниця є, а значить, нам важко передбачити наслідки.
— Тому ви теж хочете, аби він якнайшвидше повернувся?
Михайло Дмитрович поглянув на неї мовби з-над окулярів, хоч окулярів не носив.
І тому, і цьому, тому і цьому, — примовляв він. — А коли відверто, то я ставлюся до нього, як до своєї дитини, розумієте?
Аля кивнула, довірливо поклала руку йому на плече, по-змовницькому запитала:
— А хіба можна якось прискорити його повернення?
— Бумеранг повертається, коли його кидають. Як перший крок я рекомендував полковникові та своєму шефові повернутися на вихідні позиції — припинити всякі пошуки Юри.
— Повністю згодна з вами.
— Однак вони не погодилися. Тітка зебра боїться, що один полічить її смуги, а інший з’їсть, не займаючись ліком, їх теж треба зрозуміти.
— Що ж робити?
— Гай-гай, друже мій, зізнаюся з усією відвертістю, як старий інтелігент, — не знаю. Одна з наших непорушних істин проголошує: розмірковувати легше, ніж діяти. А у вас немає ніяких контактів з Юрою?
Аля відсахнулася. На обличчі з’явився вираз обуреного подиву.
— Невже ви все ще підозрюєте…
Михайло Дмитрович навіть руками замахав:
— Що ви?! Що ви?! Я зовсім не те мав на увазі. Я запитую про неусвідомлені контакти. Наприклад, ви могли бачити його вві сні…
Аля залилася краскою. Брови Михайла Дмитровича здивовано полізли вгору.
— Це було не раз. Але ж я весь час думаю про нього, — пробурмотіла вона.
— Розкажіть про ваші сни.
Нікому б іншому не могла Аля цього розказати. Хіба що мамі, якби мама була жива. А цьому чоловікові чомусь змогла. І від його мовчазного співчуття, від його доброї зацікавленості їй ставало спокійніше, з’являлася впевненість, що жодної біди не станеться.
Вони попрощалися друзями.
Михайло Дмитрович старанно відводив погляд від чоловіка, який сидів навпроти. Він знав, що по його очах той зразу все зрозуміє. “А правда нам зараз не потрібна, — думав учений. — Правда зараз для нас — сліпуча вершина, а сходження ми відклали на потім. Нас влаштовує нестійка рівновага — ані брехні, ані правди. В даний момент важливо лише те, з чим він прийшов: ліки і рецепт їх виготовлення. Але чи знімає це з нього підозру в причетності до епідемії? Чи його прихід з ліками до мене — бажання спокутувати провину? І ще одне запитання: чи знає він взагалі, чи здогадується про те, в чому підозрюють його? Чи він єдиний вовк серед коней, якому приписують з’їдення вівса, чи єдиний кінь серед вовків, який буцімто їв м’ясо? І що він у такому разі думає про людські підозри?”
Прямий ніс, тверді опуклі губи, швидка гра лицевих м’язів, яка різко змінює вираз обличчя — ніби маски надіває. І лише крізь його очі, які змінюються ще швидше, можна впіймати момент, заглянути в глиб його єства, торкнутися того, що колись було сірою з різнокольоровими прожилками речовиною, котра росла в колбі, мов дріжджі, — тоді ще безпорадною, беззахисною, але вже з прихованою страшило вибуховою силою.
“Батько вдивляється в дітище, — подумав Михайло Дмитрович про себе в третій особі. — В дітище, котре перестав розуміти. Назовсім? Чи розуміння можливе?”
Він залишився незадоволений своїми думками: “Якщо ми не зрозуміємо його, то на який контакт з розумними інопланетними істотами можна сподіватися? Він — дитя людського розуму, син людський”.
Почувся протяжливий негучний гул, приглушений подвійною пластмасою вікна. В синьому небі залишилася тануча смуга. Це з малого ракетодрому відлетів корабель на Місяць.
Михайлові Дмитровичу прийшла в голову шалена думка. Він не знав, що подібна думка виникла і в його гостя.
— Дуже шкодую, що ви не можете назвати автора цих ліків, — сказав учений, думаючи: “Чи зблизимося ми хоч трішки після його візиту? Чи правильно він витлумачить мою поведінку? А може, вирішить, що я не збагнув, хто переді мною? Це дуже важливо. Адже, йдучи до мене, він мусив припустити, що я спробую затримати його”.
— Не уповноважений, — відповів гість і різко підвівся з крісла. Здавалося, крісло вистрелило ним.
Підвівся й Михайло Дмитрович. Тепер він дозволив собі заглянути у вічі гостю. І зразу перестав сумніватися: “Він усе розуміє. Можливо, навіть більше, аніж я припускаю. В усякому разі він знає, що я вдаю, наче не впізнав його. Та чи зрозуміє він і те, чому я так роблю?”
І зразу ж Михайло Дмитрович засоромився власних сумнівів: “Виходить, я не вірю в нього? В сина, котрого створив таким могутнім, щоб зумів доконати недоступне для мене? І коли намір удався, я злякався… Його? Себе?..”
Він повільно простягнув руку, і Юра обережно потиснув її.
Тінь Михайла Дмитровича лежала поміж ними, як обриси прірви, і рука здавалася мостом…
Вийшовши з будинку, Юра сів на лаву в скверику. З вікон квартири Михайлові Дмитровичу було добре його видно. Він просидів непорушно понад годину. За цей час учений міг викликати сюди полковника Тарнова і його помічників.
Юрій діждався, поки повз лаву пройшов Михайло Дмитрович, бережливо несучи пузатий портфель. Учений не дибився в його бік, удаючи, що нічого не помічав. Юрина тінь випросталась, виросла, накрила тінь Михайла Дмитровича. Вчений зупинився, очікувально дивлячись на Юру.
— Мені здалося, що ви весь час хотіли мене про щось запитати, але не наважилися, — сказав Юрій.
Його очі зробилися лукаво-веселими, наче він дізнався про співрозмовника щось дуже смішне і готувався розповісти йому про це. Михайла Дмитровича образив його погляд, і він, не даючи волі почуттям, швидко відповів:
— Ви маєте рацію. Мені хотілося взнати про те, як ви думаєте, які алгоритми лежать в основі вашого мислення. Яким чином ви приходите до несподіваних висновків?
Юрин погляд змінився. У ньому з’явилася задума.