Останній сигнал
Шрифт:
Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. Л потім привів додому високу худорляву дівчину.
— Знайомтесь. Це — Ірина.
Її ім’я він вимовив так, щоб ми зразу зрозуміли: це не просто знайома.
Ольга привітно всміхнулася, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилася, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядаючи хутро.
— Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.
Я добре знаю Ольгу, і зразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивилася не на Ольгу, а на мене:
— Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..
Слова прозвучали з відчутним викликом.
Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.
Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.
Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.
Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.
— Батьку, істини також старіють, — сказав мені, витягуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того, не вимірюй моє життя своїми мірками.
Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.
Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець — догану із занесенням від начальника управління.
— На, читай…
Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.
— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки.
— Отже, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?.. — Йому в рот потрапила волосинка. Він намагався її виплюнути, та занадто хвилювався. Його рухи були хаотичними.
— Поговоримо, коли заспокоїшся.
— Ні, зараз! Негайно! — Він все ще не міг справитися з волосинкою і від цього злився ще дужче.
— Що ж, будь ласка. Правила техніки безпеки однакові для всіх. Їх встановлювали, щоб виконувати.
— Казенні фрази!
— Одначе вони точні, сину.
— А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.
“Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку, То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають…”
— Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…
Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свиставку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.
Заклавши руки за спину, щоб ліва утримувала праву, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім зелений, недозрілий, рано йому відлучатися від батька. “Рано, — думав я, стискаючи пальці, — рано”.
А в його очах уже блищали докір, гнів, майже ненависть. Цієї хвилини він був дуже схожий на Ольгу!
…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “вітер”; якби пісок був — подумав би: “пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…
Воно все ближче й ближче. Ураз зникають корабель, скелі. Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах… Натомість по тілу розливається приємна млість… Я відчув ноги…
Якесь шосте чуття підказує: той, хто врятував мене, — поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:
— Дякую за порятунок. Хто ти?
Звичайно, не надіюся почути відповідь. Але тільки-но я сказав це, десь поблизу, а може, в мені пролунало…
4
Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту! Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну-дві години.
Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.
Спостерігаю за ним чотири секунди. Достатньо. Час братися до роботи. Візьму пробу грунту.
Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!
Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відвертає увагу. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.