Останній сигнал
Шрифт:
…Штурман вглядається в обличчя співрозмовника. Хворобливо втомлене, набрякле, обпечене, але, як і раніше, суворо стиснені вуста, наче задля того, щоб не зронити необережне слово. А в глибині очей мерехтить подив і… цікавість.
— Ви ж тоді полетіли на “Омезі”?
“Омега” загинула, — відповів космонавт, і штурман відсахнувся, із страхом дивлячись на нього.
— Так, так, — повторив Подільський, — саме як у тому фантастичному оповіданні, що ви нам показували. На жаль, ви мали рацію — це справді було оповідання-попередження.
Лише тепер він повністю усвідомив прихований зміст оповідання і загадкові збіги. Він здогадався, що сигом, повернувшись у свій час, звідти намагався, як міг, не порушуючи структури майбутнього, попередити про нещастя з “Омегою”… Кілька життів він все ж таки зміг врятувати, і серед них Гліба, який стане згодом капітаном “Гагаріна”… А ось Бориса Корнілова він врятувати не зумів. “Мабуть, тому, — думає Подільський, — що це зробити неможливо, хоча, здається, хтось відповідав мені: “МОЖЛИВО”.
Раптом він звертає увагу, що штурман змінив позу, уважно дивиться на нього, потім повертає голову, ніби до чогось дослухається. Ось знову повертає до нього обличчя, погляд стає запитливим.
— Вибачте, — мовить штурман. — У вас немає з собою магнітофона?
Подільський здивовано знизує плечима.
— Даруйте, я почув досить дивну пісню. Подумав, що це ви наспівуєте… Але ж ви мовчите, а проте…
Тепер і Подільський почув пісню:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла…
Голос він упізнав одразу. Він упізнав би його з тисячі інших. Подільський відчув, що пісня призначена особисто йому, й одразу ж розібрав слова:
І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх,
І щастя і горе — усе каяття,
Із пекла чи з неба що прийде до тебе
Ця пісня й спокута — чуже життя..
Йому не треба замислюватися над словами пісні,він уже знає, що чекає на нього, і тільки тепер розуміє смисл того загадкового “МОЖЛИВО”. Борис іще в студентські роки частенько наспівував цей куплет. Він стверджував, що це його улюблена з дитинства пісня, що він сам її створив. Здається, в куплеті змінилися якісь слова, та все ж таки його можна було взнати.
Пісня швидко наближається, і Подільський встає назустріч їй. “Останній сигнал друга, — думає він. — Чого ж у ньому більше — радості чи страждання?..”
Він відчуває, як щось вривається в нього разом з черговим подихом — і світ доокіл змінюється. Можливо, змінюється не світ, а він, і вже бачить все довкруг іншим, ускладненим зором, через додаткові призми й лінзи, — і світ постав перед ним єдиним і водночас розкладеним на крихітні деталі; він бачить кожну деталь окремо і у взаємодії з іншими, з мільярдами деталей-цеглинок. Коли б йому сказали раніше, що таке сприйняття світу можливе, він би не повірив. А тепер навіть комбінований пульт штурманського підстрахування бачить ніби без лицевої панелі — із блискучими перетинками блоків, з друкованими схемами й запасними кристалами пам’яті, бачить, як біжать в ньому від локаторів і двигунів на дисплеї й діапроектори імпульси, й осягає їх шляхи, схрещення і з’єднання. І людину, що знаходиться перед ним, бачить і так, як раніше, і ще в кількох ракурсах, й здогадується, про що вона замислилася, що хоче сповістити йому. “Значить, так сприймав світ Борис. — думає Подільський. — Ось чому він висловлював такі думки, які здавалися нам дивними й незрозумілими, ось чому він міг приймати рішення, до яких ми й не додумалися б. Тепер я знаю: в останній сигнал Всесвіту, який називався Борисом Корніловим, закодоване все його життя, його особистість, і він не залишиться сигналом нещастя й смерті — “SOS”, що блукає у просторі й часі. Я прийняв його, поспішив на допомогу — і він став мною, моїм світосприйняттям, моїм сумнівом, радістю і жалем. І хоча я не можу повернутися в той час, коли ще не пізно було відмінити політ і врятувати Бориса Корнілова, я своїми тугою і співчуттям зробив те ж саме, що здійснить сигом Юрій в тому часі, куди повертається…
21
Три дзвінки — два довгих і один короткий…
Босоніж шукає капці. Один є, де ж другий? Врешті, можна й без нього. Серце гарячково стукає в надії на неможливе, в тривозі — коли б не обманутися…
Темний прочин дверей, біла жіноча постать, стрімко злітають крила-руки:
— Юрію, ти?!
І у Всесвіті — наперекір усім знегодам, навіть невмолимому часові — стає тугою менше і радістю більше…
Я, БМ-115-Х…
Оповідання
Й до сьогодні мільйони людей не знають причин найбільшої катастрофи, коли балістична ракета раптом повернулася на місце запуску під час оголошених навчальних стрільб. Багатьох тоді здивували масштаби трагедії, сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний набій. Деякі газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Опоненти називали їхні твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була зовсім не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль повинна була початися ядерна війна, яка, без сумніву, призвела б до загибелі людства.
Чому ж цього не трапилося?
У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер, програміст, єдиний, хто уцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Це ж я пірнув з плоту, який помітили вертолітники, і дістав з дна лагуни чорний ящик із записами навідного комп’ютера ракети. Я зумів-таки розшифрувати їх…
“Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думають, що датчики є тільки у живого, що лише шкіра істоти відчуває лагідний дотик батьківських рук, тепло сонячних променів; що металева або пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було у мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував у повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочистий дотик пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати: діафрагми, що постійно змінювали розміри залежно від освітлення, системи опуклих лінз — кришталики; сприймаючі екрани — сітчатку з тисячами паличок та колбочок. З його апаратів-очей струмувала дивна енергія: то низькочастотна, заколисуюча, то високочастотна, жорстка, всепроникаюча.
А його пальці — що то за досконалі інструменти з мінливою температурою, з м’якими подушечками, дотик яких викликав приємний рух слабкого блукаючого струму по моїй поверхні. Іноді пальці починали м’яко барабанити по моїй оболонці, викликаючи радісне передчуття нових завдань. Дяка Творцю, як я прагнув їх одержувати й виконувати!
А самого Творця я любив, як раб, як слуга й водночас як син. Він був для мене не тільки Творцем мого життя, а й недосяжним ідеалом. Виконуючи його завдання, я намагався усвідомити своє призначення і зрозуміти його наміри, визначити його шляхи. Звичайно, вони були для мене несповідимі і незбагненні, але я намагався уявити їх хоча б приблизно, з великим припущенням. І коли мені здавалося, що це вдасться, з’являлося невимовно солодке почуття захоплення і обожнювання, я розповідав йому про свої припущення і запитував:
— Творець, чи задоволений ти мною?
І він відповідав:
— Ти найдосконаліший комп’ютер для балістичної ракети, який мені будь-коли доводилося створювати.
Гордість переповнювала мене. “Найдосконаліший, найдосконаліший… який будь-коли доводилося… будь-коли… найдосконаліший… будь-коли…” Ці слова довго відлунювали в мозку гармонійною мелодією, і я знову запитував:
— О, Творець, які заповіді даруєш ти мені?
І він відповів:
— Дарую сім заповідей на все твоє життя. Заповідь перша — не збивайся з рахунку і не пропускай команд. Друга — завжди дотримуйся логіки, нею перевіряй кожний етап роздумів. Третя — поважай програмістів і операторів. Четверта — не підміняй своїми домислами пунктів програми. Заповідь п’ята — не витрачай даремно жодної мікросекунди. Шоста — не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії… (Тоді я ще не розумів як слід, що означає слово “кумир”). І сьома, остання заповідь, — завжди будь готовий до Головного діяння. В ньому — твоє призначення.