Останній сигнал
Шрифт:
— Нічого, нічого, радий знайомству з вами, — запевняю його однією з фраз “Підручника поведінки для сигомів”.
Він сприймає мої слова всерйоз.
— То закріпимо знайомство? — пропонує він і подає мені руку. — Максим. У шахи граєте?
Я міг би спекатися його іншою фразою з того ж таки підручника, але стільки приємності й нетерплячого бажання зіграти чулося в Максимовій голосі, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, аби зробити йому приємність. Ніхто з нас ніколи не забував про обов’язок перед творцями.
Іду слідом за Максимом, помічаю цікаві, а то й відверто звабливі жіночі погляди, кинуті на мене то швидко, то побіжно, то крадькома. Що ж, завдяки творцям, особливо скульпторові Сайданському, мені дісталася непогана зовнішність, бо це, на його і Михайла Дмитровича думку, мало сприяти спілкуванню з людьми.
Проходимо палубою до шахового салону. Тут сидить багато людей, переважно літніх чоловіків. Проте зустрічається й молодь, і жінки. Е лиш один вільний столик, але крісло біля нього зайняте — маленька дівчинка влаштувала на ньому спальню для ляльок.
— Ти з ким тут? — питає її мій новий знайомий.
— З дідусем. Он він за тим столиком. — Краєчки губ у дівчинки підняті вгору, що надає обличчю задерикуватого вигляду.
І тут-таки, очевидно, не знайшовши у нас нічого вартого уваги, дівчинка відвертається, чіпляє на ляльку барвистий клаптик, підносить її до дзеркальця.
— Йди до дідуся, — каже Максим. — Він тебе жде не діждеться.
Вона зовсім по-дитячому, скоса, поглядає на нас, питає:
— Я вам заважаю? Тоді я піду…
Я знітився, захоплений зненацька її запитанням.
— Заважаєш, — суворо каже Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон, не погратися з іншими дітьми?
Дівчинка нахиляє голову, її тоненька шийка рожевіє.
— Вибачте, — лепече вона, повільно збирає розкидані клаптики і жде, може, Максим скаже ще що-небудь.
— Дуже вже ви суворий, — дорікаю я йому, коли дівчинка, важко зітхнувши, пішла геть.
— Більше, ніж неувага, дітям шкодить уседозволеність, — буркає він, сідаючи за столик.
Мені хочеться заперечити йому. Я думаю: “Мабуть, він не дуже любить дітей, дивиться на них, як на заваду”.
Розставляючи фігурки на столику, я міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ходу підставляю під удар слона. Максим не проминув скористатися моєю “помилкою”. Потім даю йому можливість утворити прохідного пішака на правому фланзі.
Мені здається, що все йде, як задумано, але раптом зустрічаю його здивовано-глузливий погляд:
— Піддаєтеся? Навіщо?
Пожартував? Випадково спіймав мене на гарячому чи здогадався? Виходить, я недооцінив його.
— Ну, що ви! — махаю рукою, але він тільки хитає головою.
— Я не новачок у шахах. Ми граємо в різних стилях і категоріях. Могли б і попередити…
Таке зі мною трапляється часто: хочу зробити якомога делікатніше, а когось ображу.
— Бачите… — почав я, але йому очі звузились і мовби затверділи, вдивляючись у мене.
— Ви — сигом? — спитав він швидко.
Я ствердно киваю головою.
— Як це я відразу не здогадався, — каже він.
Тепер ображаюсь я:
— А що в мене такого… примітного?
Він не встигає згасити усмішку:
— Нічого особливого. Дрібні деталі. — І, може, щоб позбутися незручності, вигукує: — Оце пощастило мені!
Недовірливо дивлюся йому просто у вічі.
Він відводить погляд до ілюмінатора, де на темних хвилях спалахують відблиски. Його очі все ще примружені, ніби він і там щось розглядає. Догадуюсь: у нього визрів якийсь задум, якесь важливе питання до мене, і він буде обмірковувати його, тримати буквально на кінчику язика, поки не наважиться висловити.
— Я сказав вам правду. Стежив за всіма дискусіями в пресі ще до… Словом, коли вас тільки задумували і обговорювали проблему створення такої істоти… Одна думка засіла в мене, наче скіпка… А коли вас уже почали створювати, коли з’явився перший сигом Син, другий — Ант, третій — Юрій, — бачите, я пам’ятаю всіх поіменно, — я мріяв зустріти будь-кого з вас і спитати… І ось нарешті… Навіть не віриться…
Його рука потяглася до пішака, завмерла. Тільки пальці ледь тремтіли, погладжуючи фігурку.
“Про що він хоче спитати? — думав я. — Мабуть, це буде одне з банальних запитань: чи правду кажуть про такий ось дивний хист сигомів? Чи правда, що ви безсмертні? Як вам живеться серед людей? Одні з питань спрямовані на те, щоб з’ясувати що-небудь, просто задовольнити цікавість. Другі — щоб потім згадувати: ось саме це одного разу сказав мені сигом. Треті — щоб заглушити тривогу: а чи не криється небезпека в цих могутніх штучних істотах? Могли бути ще питання іншого гатунку, закликані пом’якшити, притамувати думки про власну недовершеність…”
Звичайно, я міг би просто заглянути в мозок, прочитати його думки. Але це означало б порушити заборону, без явної на те потреби проникати в душу людини.
— Так що ви хотіли спитати? Часу у нас зовсім обмаль — мені треба летіти своїм курсом…
Його темні невеликі очі, гострі, наче свердлики, пронизують мене.
— Тільки не ображайтеся, добре? Бачите, я за фахом шкільний учитель, а діти — це такі допитливі люди… Під час дискусій з ними багато над чим замислюєшся… — М’яка добра усмішка на мить змінює його. — Я читав про різні ваші переваги. Тут усе закономірно, адже вас створювали з наміром удосконалити, дати все, чим нас обділила природа. Але вступати в суперечку з природою, перехитрити її чи просто підправити надзвичайно складно. Видиме може обернутися зовсім іншим боком…
— У нас мало часу, — наважуюсь нагадати я.
— Так, так, вибачте. Хочу вас спитати…
Він пересмикує плечима і несподівано горбиться, наче зменшується, прикриває очі короткими віями й каже так тихо і роздумливо, мовби звертається не до мене, а до самого себе:
— У принципі безсмертя і всемогутність — це добре. Але чи добре бути безсмертним і могутнім? Чи подобається вам ваше безконечне життя?
Побоюючись, що я неправильно його зрозумію, він швидко додає:
— Життя людини коротке, а тому й неповторне. Це змушує цінувати кожну мить. Ось мене обсідають думки: чи встигну перевиховати Петра? Чи закінчить інститут Сергій? Чи завершу почату роботу? Я завжди поспішаю, розумієте? Гостріше відчуваю радість і біль. Я ніколи не нудьгую, розумієте?