Останній сигнал
Шрифт:
— Обмежень нема, синку, не хвилюйся даремно. Даючи істоті розум і можливість перебудови, не можна ставити жорстку Програму. Ти міг би й сам додуматися до цього…
— А що ж таке керуючий імпульс? Ти обіцяв відповісти на це запитання, коли я повернуся.
— Пошуки істини, синку, і нічого більше. Ти завжди був вільним у своїх симпатіях і антипатіях. Ти діяв відповідно до свого розуму.
От коли я зрозумів, що саме вважав жорстокістю Програми. Це була логіка подій. Так, зрештою я усвідомив це, і підозра, що сковувала мене, мов кайдани, зникла. Вперше я міг по-справжньому разслабитися перед батьком, стати схожим на людську дитину. Я опустився на стілець, що жалібно рипнув піді мною. Тепер батькові вже не треба було тягтися до мого плеча, і я відчував тепло його руки.
— У тебе є ще запитання, синку?
— Я приймав сигнали з космосу від істоти, яка назвалася моїм братом. Хто це?
— Сигом… Створений раніше… Посланий у далекий космос, до меж нашого всесвіту. І за його межі.
Я збагнув зміст пауз. Вони пояснювались його делікатністю. Він не хотів говорити “сигом, такий же, як і ти”, а сказав: “створений нами раніше за тебе”. Боявся необережним словом образити мене.
— Коли він повернеться, — провадив далі батько, — і ви зустрінетесь, багато таємниць всесвіту вже буде розгадано. Щасливими будуть люди, які доживуть до того дня.
— Він устиг мені сповістити одну важливу річ…
Батько мовчав, очікуючи. На скроні в нього пульсувала голуба жилка.
— Він передав мені цифрову характеристику пульсу всесвіту. Вона збігається з тією, яку я одержав, досліджуючи живі істоти і явища неживої природи, порівнюючи загальні закономірності.
— Чи означає це, що немає різкої відмінності між живою і неживою природою?
— Відмінність є. Адже існують два моменти пульсації — пік і спад. У Сонячній системі, наприклад, їм з одного боку відповідає основний, постійний рівень електрона на атомній орбіті, а з другого — більш високий рівень, на який виштовхує його фотон, виділений сонцем. Життя проявляє себе між цими двома процесами, повертаючи електрон на попередній стійкий рівень. Є фаза життя, чітко позначена в пульсації. Настільки чітко, що її можна прийняти за направлену інформацію. Але всередині самої фази життя не має різких кордонів між рівнями, а значить, і між її різними формами. Перехід супроводжується поступовим ускладненням…
Я замовк, обмірковуючи подальші слова.
Він усміхнувся:
— Ну-ну, сміливіше. Невже ти так погано думаєш про людей? Нас не образить істина, хоч би якою вона була.
— Річ не в цьому, батьку, — ухильно відповів я. — Важливо інше. Пульсацію можна назвати надінформацією, бо в ній міститься інформація про всі цикли всесвіту. Коли черговий цикл закінчується, розширення змінюється стисненням і доходить до точки, яку можна назвати “ніщо”. Пульсація — сама по собі — служить причиною і механізмом нового вибуху, що дає початок новому циклу. Водночас рівняння, яке описує пульсацію всесвіту, збігається з рівняннями, які описують тактову частоту всіх процесів нашого світу. Вивчивши її, можна керувати ними. Керувати життям і смертю, процесами, які відбуваються на нашій планеті й у всесвіті. Хіба не про це мріяли люди, створюючи сигомів?
ПРИНЦИП НАДІЙНОСТІ
Оповідання
Я вже закінчував доповідь, коли з репродукторів пролунало:
— Термінове повідомлення! Лікаря Буркіна викликає комісія. Лікаря Буркіна викликають у Місто Роботів. Терміново!
Я поглянув на стривожені обличчя товаришів і скоромовкою повів далі:
— Отож, слідча група, до якої було зараховано й мене, встановила: слюсаря Залізюка на прізвисько Металолом-Булатний останнього разу бачили сьомого березня о вісімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин. Він розпрощався біля бару зі своїм дружком, сказав: “Додому йти не хочеться, жінка загризе”. А десь через годину бачили, як по річці плив його улюблений кашкет захисного кольору, всім пам’ятна горіхова люлька лежала на березі…
— Терміново! Лікаря Буркіна — в Місто Роботів. Терміново!
Помічник директора майже стягнув мене з трибуни, завів до ліфта, потім — у кабіну автовопа. Нарешті ми прибули до брами Міста Роботів. Тут мене чекали. Ледве стримуючи себе, я підкреслено ввічливо сказав голові технічної комісії Миколі Карповичу:
— Невже не можна було зачекати, доки я скінчу доповідь?
— Яка ще там доповідь? — звів він білясті брови.
— Про таємниче щезнення слюсаря Залізюка.
— Залізюк?..
— Ну, цей… — зам’явся я. — Його всі називали Металоломом…
— Ага, пригадую… — Голова комісії гидливо вигнув кінчики вуст.
Треба сказати, що слюсар Залізюк виділявся пихатістю і тупістю. В його характеристиці зазначалося: “дефіцит технічних знань, кар’єризм”. Та сам Залізюк стверджував, ніби достеменно збагнув найглибші основи техніки. Єдине, що він дійсно вмів, — це з неймовірною силою загвинчувати гайки у роботів. Інколи, піймавши якогось із пластмасово-металевих трудівників, він орудував ключами доти, поки той міг ледь поворухнутися.
— Робот тепер не зможе працювати на повну силу, — застерігали його.
У відповідь Залізюк піднімав крик:
— А по-вашому, хай зовсім розгвинтиться і почне все руйнувати доокіл! Ач, які розумники знайшлися! Надумали вчити мене техніці! Та я основи її достеменно знаю. Запам’ятайте на все життя: краще перетиснути, ніж недотиснути. Затягніть гайку міцніше, тоді й болт не розбовтається!
Дописи до стіннівок Залізюк підписував гучним псевдонімом — Булатний. Та всі працівники поміж себе називали його Металоломом. Це прізвисько так міцно пристало до нього, що справжнє прізвище почало забуватися. Ніяких добрих споминів про себе він не залишив. І все ж таки…
Я докірливо глянув на Миколу Карповича і промовив:
— Все ж таки він людина, так би мовити, — гомо, — до деякої міри — сапієнс. Можливо, його життя трагічно обірвалось… Що ж таке незвичайне сталося з вашими роботами, що через них забули про людину?
Тепер зніяковів Микола Карпович. Та відступати не збирався. По-змовницькому підморгнув і запитав:
— Хіба ж ви забули, що саме сьогодні ми підбиваємо підсумки Великого експерименту?
…Це була ідея Миколи Карповича: лишити на півроку триста роботів різного типу вдосконалюватися без втручання людини і простежити, що з цього вийде. Півроку для швидкодіючих систем — те саме, що десятиліття для людей…
Я нетерпляче дивився на конструктора, очікуючи подальших пояснень. Замість нього заговорили інші члени комісії:
— Всі складні самопрограмовані роботи зникли. Залишилися тільки примітивні.
— Але вони якимось незбагненним чином здійснили винаходи, які їм явно не по силі.
— Вони збудували домни, хоч і з браком; плавлять метал, хоч: і низькосортний…
— Вони готувалися до розмноження — створили деталі для нових роботів…
Я заперечив:
— Але ж ви для цього й полишили їх на самих себе. Ви хотіли створити мало не суспільство роботів.