Останній сигнал
Шрифт:
— А що ви в’яжете?
— Шарфи і кофтинки.
— Для кого?
— Продаю їх, щоб купити собі хліба.
— А що, коли я відніму оцей шарф?
Спиці зупинилися.
— Можу віддати, якщо він вам подобається.
Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Диктатор, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”, Запитав:
— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?
— Спогади. Я живу ними.
“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.
— Відняти їх — і ви загинете?
Вона зрозуміла, куди він хилить.
— Охоче поділюся ними з вами.
— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.
— А я й оддам їх усі.
Сигом запідозрив каверзу:
І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.
— Вони лишаться зі мною.
— Але ви ж оддасте їх мені.
— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.
Сигом запитав Диктатора:
— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?
— Ні, — відповів Диктатор.
СУД
— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Диктатор. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся.
— Слухаю.
— Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра.
— А яке мені діло до того? — запитав сигом.
— Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо.
— Куршмітса і його друзів судитимуть іноземці?
— Ні, звичайно.
І судді — не ідіоти?
— Серед них будуть усякі.
— Ти побоюєшся, що не всі вони засвоїли просту істину, яку ти щойно висловив?
— Молодець, правильно мене зрозумів! Але це ще не все. Більшість їх думає, як ми. Однак є закони, якими вони формально повинні керуватись. А за тими законами винні Куршмітс і його люди.
— Навіщо ж вам такі дурні закони? Чи не простіше змінити їх, аніж щоразу обминати?
— На жаль, не простіше, — зітхнув Диктатор. — Є міжнародне право і всякі туманні міркування. Отже, ти підеш до суду і, коли присяжні потітимуть над вироком, хитаючись між своїми сумнівами та законом…
— Я ввімкну телепатопідсилювачі і навію їм розумне рішення. Так?
— Так, — задоволено мовив Диктатор.
Зал суду був повний-повнісінький. Сигом відзначив, що більшість присутніх — люди, дуже схожі один на одного, — із спітнілими червоними фізіономіями, що скидалися на здоровенні кулаки, — певні себе, бадьорі. “З них буде непогана армія для оздоровлення світу”, — подумав він.
Серед присяжних засідателів — поважних громадян міста — тільки один здавався йому небезпечним. Немолодий, худорлявий, за скельцями окулярів ховалися запалі стомлені очі. Сигом заглянув у його мозок і жахнувся: стільки там було суперечливих думок і почуттів, заплутаних суджень. Клітини пам’яті заповнені всілякими відомостями більше ніж наполовину. Зате в інших засідателів пам’ять лишалася майже чистою, а якщо деінде й зблискувала якась інформаційна, то вона мала аж надто практичне значення: нова технологія пива, адреси магазинів, навички забивання цвяхів, правила вуличного руху, характеристики співробітників, помисли: як обдурити сусіда, піднятися на щабель по службовій драбині, мати прибуток од торгівлі бубликами і м’ясом. Навіть у найрозумніших думки не сягали далі футбольної таблиці, естрадних співачок і танцівниць.
“Філософа” доведеться взяти під особливий контроль”, — подумав сигом.
Почався допит свідків звинувачення. Першим викликали поліцейського. Раніше ніж той почав відповідати на запитання, сигом заглянув у його мозок.
“Люди Куршмітса недаремно відлупцювали того типа. На дідька він у нашому місті!” — думав поліцейський. Проголошуючи присягу: “Клянуся казати правду і тільки правду”, шкодував: “Нічого не вдієш, доведеться розповісти те, що бачив. Хіба що дечого не докажу…”
Сигом схопився за думку: “На дідька він у нашому місті!” — і почав програвати в голові поліцейського: “На дідька… На дідька… На дідька…” А потім додав: “Ми повинні бути заодно, всі заодно, всі заодно! Наша країна — для нас, для нас, для нас!”
— Розкажіть високому судові, що ви бачили, — любив прокурор і подумав: “Якщо я виграю процес, за кордоном і навіть дехто з наших лібералів подивляться на мене вельми прихильно. До того ж сенсація, шум навколо процесу і мого імені. Це приємно. Але ж місто доведеться залишити. У Куршмітса надто багато прихильників і однодумців…”
“Доведеться залишити, доведеться залишити місто, рідне місто, — завів своєї сигом і додав: — Через кого я постраждаю? Через чужинця. Хіба він вартий того? Хіба це справедливо?”
— Розкажіть високому судові найголовніше, дрібниці нас не цікавлять, — сказав прокурор.
“Що з ним? — насторожився суддя. — Безперечно, Куршмітс і його банда головорізів захищали інтереси міста, близькі усім нам, але закон є закон. Коли його не дотримуватимуться, не поважатимуть його, то…”
“Захищали наші інтереси, хіба це не головне? — Сигом вклинив у його мозок свої думки. — Для чого нагромадження безпредметних і туманних істин, коли інтереси, в ім’я яких ми судимо, зрозумілі? Невже ми повинні зрадити свої інтереси? Хіба не для того, щоб захищати їх, існує суд? Хіба інтереси міста, країни, народу стоять не вище від застарілих правил, записаних у книгу з шкіряними палітурками? В цій справі може бути тільки одне розумне рішення. Розумне для всіх нас! Так у чому ж справа?”
— Я прибув на місце подій, — затинаючись, почав поліцейський, — коли цей тип назвав Куршмітса злочинцем і негідником.
Сигом встиг ухопити думку, що майнула в голові поліцейського: “Назвав, правда, після того, як вони повибивали шибки і потрощили меблі”. А вголос страж порядку мовив:
— Він добряче стусонув Куршмітса. Той, звісно, розізлився і…
— Нас не цікавлять деталі, — нагадав прокурор.
— А в цей час його дружина подряпала обличчя іншому хлопцеві…
— Ви впізнаєте потерпілого? — запитав прокурор.