Останній сигнал
Шрифт:
Диктатор докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі.
— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?
— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.
— Що ти ще зрозумів? — запитав Диктатор, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.
— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся?
Диктатор ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи.
І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе.
Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.
І нам більше не потрібен Диктатор.
Гримнув постріл.
Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив:
— Це розумно.
“НАСТАНЕ ДЕНЬ…”
Оповідання
Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”. Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали, — подумала вона. — Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під добіркою дали б коментар…”
Погляд спинився на заголовку одного з віршів — “Нащадкові”.
її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:
Настане час — спливуть тривожні роки —
І космосу славетний капітан,
Нащадок мій, веселий, ясноокий…
Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ніби теж тремтіла. “Того не може бути, — думала вона. — Бути не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”
Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима.
Настане час — спливуть тривожні роки —
І космосу славетний капітан,
Нащадок мій, веселий, ясноокий,
На Марс спрямує свій ракетоплан.
Метеорити будуть ніби птахи…
Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:
…Кружляти й розбиватись об броню,
І Землю всю — сріблясту та блакитну,
В прожилках рік, далеку, близьку, рідну
Побачить мій нащадок…
Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. Б єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. її не варто і враховувати.
Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16-9”. На псевдонім не схоже…
Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо набрала номер, доки юначий голос відповів:
— Редакція.
— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і змовкла.
— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.
— Під ними підпис — “Екс. 16-9”.
— Пам’ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася настороженість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що має справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесідник здався:
— Вам сподобалися вірші?
— Ви хочете знати тільки це?
Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично, що він не встиг й отямитися.
— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш…
— Хто це ми?
— Ну… редакція… автор… автори вірша…
— Екс. 16-9?
— Так.
— Це псевдонім?
З невизначеного гмукання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне:
— Як розшифрувати підпис?
— Експеримент шістнадцять-дев’ять. Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит:
— А хто автори експерименту?
— Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єднаний науковий центр. Але ви ще не сказали свою думку про вірш. А для нас це…
— Колись неодмінно скажу.
Вона поклала трубку і натиснула кнопку запам’ятовування. Потім увімкнула канал зв’язку з інформбюро і запитала відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, нині він працює, як повідомили їй нещодавно тридцятилітні “дівчата” з десятого “А”, у Другому ОНЦ.
Водночас Катерина Михайлівна намагалася пригадати цього Петра Вахрамцева. І раптом він зринув з її пам’яті — гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виникала його матір — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: “Як на вашу думку, чи не занадто мій син захоплюється спортом?”