Останній заколот
Шрифт:
— Виходить, нема.
— А у вас товаришко Дороговказ?
— Гнати його поганою мітлою!
— А претензії?
— Ти на мене не тисни, товаришу Синиця, Я в тебе питаю, де твоя пролетарська свідомість?
— Ти з себе, товаришко Дороговказ, пролетарку не роби, — рівно зауважив Синиця. — Хто позаминулого року ларьок на Євбазі тримав? Обрали тебе до місцевкому, то й дякуй колективові, що ми до тебе претензій не маємо, працюєш ти добре, а от своїм класовим чуттям не хвалися!
— Мій батько працював на “Арсеналі”…
—
— Все одно рота мені не затулите!
— Отже, претензій у тебе до завгара нема?
— Я проти нього. Вимагаю прийняти резолюцію і передати її у губвиконком: профспілка виявляє політичне недовір’я колишньому царському полковнику Яновському й вимагає відсторонити його від обов’язків завгара.
— Я проти, — сказав Грицько.
— І я також, — підтримав його Синиця. — Наше засідання закінчене. Всі можуть бути вільні.
— Хвилинку, — підвівся Олег Данилович. — Я хочу внести деяку ясність. Мене цілком влаштовує робота слюсаря або механіка. Я і прийшов до гаража, аби ремонтувати машини. — Перехопив теплий погляд Грицька, зупинив очі на Синиці: той дивився на нього спокійно — ні засудження, ні доброзичливості не прочитав на його обличчі.
Раптом Синиця підвівся, підійшов до Яновського мало не впритул, мовив:
— Ми тобі, Даниловичу, віримо. Але врахуй, працювати тобі зараз буде важче: на тебе всі іншими очима дивитимуться. Принаймні спочатку, поки не обітрешся.
— Догадуюсь.
— А якщо догадуєшся, зарубай на носі: ми тебе до своєї компанії поки що не прийняли. Проти тебе не заперечуємо, але ж до твого дому я не піду. Поки, — пом’якшив удар, — поки не доведеш, що зовсім свій.
— Дворянства це можете простити? — не втримався Олег Данилович. Йому нараз зробилося гірко: хіба винен, що народився в дворянській родині?
— І це важить.
— Але ж, наскільки мені відомо, Ленін також із дворян.
Обличчя в Синиці посуворішало, стиснув кулак, наче збирався вдарити.
— Ти Ілліча не торкайся! Ілліч з нами весь час, він нас і підняв на революцію. Проти свого ж класу.
Але Яновський вже збагнув, що припустився помилки.
— Так, — згодився, — хто-хто, а Ленін завжди був з робітниками.
Олег Данилович пішов до дверей, та Сперкач зупинив його. Сказав тоном, що не викликав заперечення:
— Товариш Яновський, вас призначено завідуючим гаража й ніхто не збирається скасовувати це розпорядження. — Перевів погляд на Дороговказ і додав: — Накази товариша Яновського обов’язкові для всіх працівників. У губвиконкомі йому довіряють, і сам товариш Ян просив передати вам це.
— Я лишаюся при своїй думці, — заявила Дороговказ.
— Думати вам ніхто заборонити не може, та накази завгара маєте виконувати. — Кадровик замислився на мить і попросив Синицю: — Ти, Карпе Сидоровичу, поясни людям ситуацію. В колективі різні чутки підуть, то склич збори й розкажи, що до чого…
— Доведеться, — погодився той.
Грицько визирнув з-за плеча Синиці, й цікавість світилася в його очах.
— А я ніяк не повірю, що ти, Даниловичу, полковник. Бачив я їх, звичайно, здалеку, однак щоб полковник руки собі замастив… — Захоплено покрутив головою і резюмував: — Не сумнівайся, Даниловичу, ми тебе підтримаємо, бо знаємо: чужим духом від тебе не тхне і працювати з тобою — саме задоволення.
Ці слова хоч трохи повернули Яновському душевну рівновагу, але вийшов з червоного кутка з відчуттям засудженого до страти й тільки випадково помилуваного. Знав: це відчуття довго не полишатиме його, але розумів також, що це розплата за мало не двохсотрічні привілеї його пращурів. Вони не мучили себе цими проклятими проблемами, брали від життя все, що могли, а от він, Олег Данилович Яновський, останній з дворян Яновських, мав взяти на себе всі їхні гріхи й спробувати спокутувати їх.
Важкий тягар, але треба зібратися з силами.
17
Вовк сидів у конспіративній квартирі на Подолі, слухав, як Колесников розмовляє по телефону, й давно втрачене почуття спокою і якогось хатнього затишку огортало його. Справді, де його останнім часом тільки не носило: Біла Церква й Тараща, поручик Якубович і Козача рада, Полісся, зустріч з Грунтенком, засідка в Жиловцях… Ще й досі ниють ребра від бандитських чобіт…
А тут звичайна кімната, стіл, завалений паперами, канапа, вкрита вовняною ковдрою, те саме, що було рік тому, коли лише вимальовувалося його проникнення до петлюрівського підпілля. А зараз навколо свої, не треба критися, зважувати кожне слово, навіть думками підроблятися під якогось Борового чи Грунтенка…
Нарешті Колесников поклав трубку, втупився у Вовка, покліпав очима, пригадуючи, на чому зупинилися, і сказав:
— Сьогодні ж, Петре, зв’яжемося з Волинським ДПУ і передамо все, що ти дізнався про банду Длугопольського. Цікаво й навіть дуже цікаво. За інформацію, яку тобі наказали передати за кордон, спасибі. Замість неї підготуємо іншу, вони аж руки від задоволення потиратимуть і не знатимуть, що все це липа. Одержиш матеріали через день — два.
— Грунтенко сподівається, що складена ними доповідна допоможе мені встановити тісніші контакти з “двуйкою”.
— Не зрозуміло мені, на що цей Грунтенко з Длугопольським розраховують? У Тютюнника було набагато більше сил, а ми з ним за тиждень упоралися.
— Лють і ненависть… — роздумливо мовив Вовк. — Ненависть до нас, товаришу Колесников, я б сказав, звіряча ненависть. Та й вони самі перетворилися на звірів — вовки, які ховаються по поліських нетрях.
— Таргана ще якось можна було зрозуміти, — вів далі Колесников. — Звичайний грабіжник, йому б нахапати більше, а потім — у підпілля, проживати награбоване. А ці, бач, петлюрівські ідеї проголошують, мовляв, за народні інтереси, теж мені знайшлися рятівники селянства!..