Останній заколот
Шрифт:
— Будемо сподіватися на краще! — оптимістично вигукнув Вовк.
— Усе повернеться на круги своя, — упевнено зауважила господиня. Ще раз оглянула Вовка й заметушилася: — Ви з дороги, йдіть до ванни, а я зготую сніданок. До речі, у ванні є бритва, в колонці — гаряча вода, я ще не позбулася звички приймати душ. Є навіть одеколон — все для дорогих гостей… — І вона обдарувала Вовка ще одним грайливим поглядом, стверджуючи, що гість він справді дорогий і що деякі його бажання й навіть забаганки можуть бути виконані.
Петро з задоволенням поголився і вийшов на кухню, де вже
— Мужчин треба добре годувати, — мовила так, наче відкривала велику істину, — вони від цього добрішають і стають… — затнулася і подивилася на Петра проникливо, — слухнянішими…
І знову Петро пропустив цей натяк повз вуха. Акуратно, намагаючись демонструвати гарні манери й не виказувати голоду, з’їв яєчню, випив чашку чаю, обтер губи серветкою, вдячно усміхнувся Тетяні Пилипівні й мовив:
— Даючи мені пароль, пан Грунтенко наголошував, що ви можете зв’язати мене з вельми впливовими особами. Враховуючи те, що ситуація на Поліссі складна, а час не терпить…
Тетяна Пилипівна підняла на нього навдивовижу чисті голубі очі, і Петро збагнув, чим саме вона могла зачаровувати навіть бувалих мільйонерів.
— Звичайно, — пообіцяла, — вже сьогодні спробую знайти потрібну вам людину. Але, сподіваюсь, ви розумієте: жінка я самотня, а тягар витрат іноді такий важкий…
Це був більш ніж прозорий натяк — Петро дістав з гаманця заздалегідь приготовану суму й поклав на стіл.
— Вистачить?
— О-о, поки що достатньо… — Тетяна Пилипівна начебто недбало, але водночас дуже спритно змела гроші зі столу до кишені фартуха. Пройшла зовсім близько від Петра, йому здалося, навіть торкнулася тугим стегном, та, мабуть, тільки здалося, бо одразу вислизнула з кухні до передпокою і подала голос уже звідти: — Відпочивайте, Петре, у вітальні на етажерці є перекладні французькі романи, і досить непогані, принаймні з адюльтером, сподіваюсь, вам сподобаються… А я поїду влаштовувати справи. Нікому не відчиняйте, краще, щоб вас не бачили навіть сусіди.
З цим Вовк був абсолютно згодний. Він вийшов до вітальні, побачив, як господиня крутиться перед дзеркалом, одягаючи модного солом’яного капелюшка, й дійшов висновку, що купець ’Чоколов у даному випадку вкладав свій капітал хоча до явно неприбуткової, але вартої уваги справи. А враховуючи те, що господиня тоді була молодша років на десять чи близько того, цій чоколовській операції можна було навіть позаздрити.
Либонь, Тетяна Пилипівна збагнула, що справила на Вовка належне враження, бо зовсім фамільярно попестила його по щоці її мовила багатообіцяюче:
— Не сумуйте, любий, я скоро повернуся. Обід у мене майже готовий, а мою відсутність компенсують французькі романи…
Двері зачинилися зовсім тихо, Вовк замкнув їх, як попросила господиня, ще на засув і ланцюжок і, не поспішаючи, обійшов квартиру. Дві кімнати, однак просторі й сонячні, крім вітальні — спальня з широким ліжком, шафою, комодом і туалетним столиком, заставленим кришталевими флакончиками. У вітальні всюди бронзові та фарфорові статуетки, Вовк не розумівся на них, та подумав, що коштовні. Колись він бачив такі у вітринах магазинів і ще дивувався, який багатій може заплатиш за таку витребеньку стільки ж, як за досить пристойне пальто чи хутряного капелюха. А у Тетяни Пилипівни різних витребеньок вистачило б на цілий гардероб вибагливої модниці: фарфорові балерини у пачках, навіть ціла фарфорова карета з кіньми, лакеями та красунею, що визирала з вікна, зовсім голі бронзові жінки, але, дивно, вони не викликали почуття сорому, навіть сподобалися Петрові, й він почудувався з цього, бо, на відміну від багатьох, не визнавав нічого сороміцького й намагався пропускати повз вуха непристойні жарти.
Крім французьких романів, у домі справді не було ніякої іншої літератури. Вовк влаштувався на дивані, проте навіть розрекламований Тетяною Пилипівною французький адюльтер не зміг розважити його: вже через півгодини Петро сопів, поклавши на груди розкриту книжку, на обкладинці якої красуня в рожевій сукні поправляла вище коліна чорну панчоху. Він спав солодко, але сторожко й відразу почув стукіт у двері. Зиркнув на годинник — і здивувався: проспав понад три години! От що робить з людиною неспокійне й сповнене тривог життя… Стукіт повторився — як і домовлялися з господинею: два коротких удари й три з інтервалом, — і Петро, протерши долонею очі, пішов відчиняти.
— Спали? — одразу здогадалася Тетяна Пилипівна.
— І дуже міцно, — визнав Петро. — Довго будили?
— Тільки встигла постукати, — заспокоїла його господиня й подала досить легкого кошика. — Заскочила ще на базар, купила свіжих овочів та малини. Вам подобається малина?
— Зараз мені подобається все їстівне, — одповів Петро. — А приготоване вашими руками!..
— Після обіду поїдете до Голосіївського лісу, — повідомила Тетяна Пилипівна. — Краще взяти візника, бо трамваї ходять рідко. На вас чекатимуть.
— Хто?..
— А ви швидкий! — зміряла його поглядом господиня. — Від кола, де трамвай розвертається, два квартали. Провулок Тихий, два. Він і справді тихий, самі переконаєтесь…
Провулок Тихий вів до самісінького Голосіївського лісу, і восени, певно, вітер носив по ньому дубове та кленове листя. Дуби впритул підступали до хат, у їхніх кронах цвірінькало та співало численне птаство. Райський куточок: за півгодини їзди на трамваї центр Києва, а тут зовсім патріархальне село, криниця з журавлем, і тільки жерстяні номери на хвіртках засвідчують міські амбіції мешканців.
Вовк зазирнув через невисокий паркан до садочка, що відокремлював будиночок під зеленим залізним дахом від вулиці, та нікого не побачив. Поторгав хвіртку — зарипіла жалібно, наче скаржачись на недбайливого господаря, і Петро ступив до садиби. Від хвіртки до ганку вела доріжка, обсаджена смородиновими кущами, великі ягоди висіли на них, Вовк не втримався і зірвав кілька. Чорна смородина завжди смакувала йому — примружився од задоволення, піднявся на кілька сходинок і мало не зіштовхнувся з чоловіком у білій сорочці, який стояв у напівпрочиненнх дверях.