Останній заколот
Шрифт:
— А чхати я хотів на всі накази, — безтурботно зареготав той. — Ти скажи мені краще: у Краснопіллі що, банк є? Чи там на пошті гроші нас чекають? Нема там нічого, — вигукнув люто, — вошиве містечко, ні жидів багатих, ні дівчат вродливих! То чого туди носа пхати? Хочеш — пхай свого, а мені мій ніс дорожчий, й не бажаю, щоб червоні його прищемили!
— І я не хочу, — подав голос юнак з тої ж групи. — Чого туди пертися? От би на цукроварню налетіти чи крамницю десь надибати!..
— Мовчати!.. — Грунтенко відчув, як лють підступала до горла, проте одразу опанував себе, знаючи, що лють
— А мені й звідси добре, — не погодився Федько, відчувши якийсь підступ з боку Грунтенка. — А ти красиво кажеш! Зовсім як червоний комісар кажеш, і мене ледь не переконав.
— Ось і видно, що ти червоних комісарів наслухався! — перейшов у наступ Грунтенко. — І сам ти червоний підспівувач… — подав знак Чмелеві й вигукнув: — А нам червоних агітаторів не треба! Життя не стало від них, по всіх селах на мітингах горлянки деруть, і треба ж — у нашому загоні!.. Взяти його! — Показав на Федька, та Микита Чміль розсудив по-своєму: рвонув до Федька з наганом і поклав його першою ж кулею.
Хлопці розступилися, юнак, який підтримував Федька, кинувся з гурту, Микита почав підводити наган, та Грунтенко цілком резонно вирішив, що друге вбивство може обернутися проти них, закричав, аби почули всі:
— Не стріляти!
Хлопець зупинився, а Чміль заховав наган.
— Ми не потерпимо ворожої агітації в загоні, — заявив Грунтенко. — І вимагатимемо дисципліни. Ми не банда, як нас називають у совдепівських газетах, а загін однодумців, що борються з більшовицьким засиллям!
— Слава! — Знову перший загорлав Чміль, і його підтримали, щоправда, не зовсім одностайно, але поступово хор голосів набрав сили, й гучне “слава!”, “слава!”, “слава!” заполонило все довкруж.
— Вийшло краще, ніж я сподівався, — сказав Длугопольський після того, як Грунтенко повернувся до штабної кімнати.
— Скажіть спасибі Чмелеві.
— Того Федька давно слід було прибрати.
— Не тільки Федька, навколо нього крутилося ще кілька поплічників Таргана. І їхній вплив все ще відчувається. Але одразу не можна: палицю слід гнути обережно, аби не зламалася.
— Дехто може зрозуміти, що ми тепер проти експропріацій, а більшовицьке пуритантство не приживеться в загоні, — зауважив Длугопольський.
— Не приживеться. І не треба, щоб приживалося. Це ми продемонструємо сьогодні в Краснопіллі. Дисципліна дисципліною, й накази примусимо виконувати. Але хто заборонить козакові вихлюпнути свій гнів, коли зустрінеться з червоним?
— Вішати! — потемнішав Длугопольський. — Рубати шаблями й стріляти…
— Можна ще четвертувати, топити, варити живцем і використовувати такі екзотичні методи страти, як насаджування на палі…
— Я б усіх більшовиків розвішав на шибеницях, — похмуро посміхнувся Длугопольський. — Нехай гойдаються!
— Це ви зробите після нашої перемоги. Проте зараз не можна зловживати жорстокістю: це відштовхне від нас населення.
— Не розумію: хочете, аби милував ворогів? Адже ж но заперечуєте, що червоні — вороги?
— Є різниця між ворогами й тими, хто помиляється. Чесно кажучи, мені самому важко визначити грань між ними, і в душі я за ваші методи, добродію, та холодний розум зупиняє… На даному етапі, як кажуть товариші, маємо загравати з селянами, особливо з тими, хто вагається, тобто з середняками. Якщо середняк поверне до пас, більшовикам аж ніяк не втриматися.
— Вогнем! — раптом вибухнув Длугопольський. — Це Сенкевич колись написав “Вогнем і мечем”, так і зараз — вогнем і мечем, карати й стріляти, до речі, в усі періоди історії влада заливала кров’ю народні зрушення.
— Влада — це суттєве уточнення… — Очі в Грунтенка звузилися. — А ми поки що, Миколо Костянтиновичу, цієї влади не маємо й тільки прагнемо її, виборюємо. Тому й тактика наша повинна стати гнучкішою.
Загін вирушив удень лісовими дорогами — до Краснопілля мали дістатися у сутінках.
Їхали верхи, копі відпочили, напаслися, настрій у хлопців був бойовий — хтось затягнув маршову пісню, та Длугопольський заборонив. Незважаючи на те, що за п’ятдесят верст увсебіч не було сили, котра могла б зупиняти загін, отаман відчував якусь невпевненість чи ляк, якогось хробачка у грудях, хоча сам собі не признавався в цьому…
До Краснопілля під’їхали, як і хотіли, в сутінках: зупинилися мало не впритул до вбогих хат околиці. Вікон світилося не так уже й багато, містечко жило за сільськими законами, коли рано лягають і вдосвіта підводяться, та й, зрештою, від села Краснопілля відрізнялося хіба що центром з трьома двоповерховими будинками — в одному розташувалися магазин та аптека, другий спорудив, аби задовольнити власні амбіції, купець третьої гільдії Себесевич, у третьому колись була якась земська установа, а тепер будиночок переобладнали в лікарню, чим дуже пишався голова містечкового виконкому.
Длугопольський начувся про краснопільського голову: подейкували, що колись до містечка увірвався сам отаман Орлик, сталося це, здасться, минулої осені, то голова встиг організувати самооборону, з кількома червоними активістами видерся на церковну дзвіницю й відбивався з кулемета, поки не прийшла допомога.
“Вушлий голова, і його слід було б злапати”, — злостиво подумав Длугопольський і підкликав Чмеля.
— Візьми, Микито, двох хлопців, — наказав, — проскоч до центру, глянь, чи все спокійно. Тільки обережно, прошу тебе, аби не сполохати, щоб наскочили ми зненацька, бо голова тут, кажуть, дуже розумний, кулемета має і може з нього побавитися. А ви за церквою жовтий паркан побачите і в тій садибі господаря потривожте. Скажіть, Семена Калістратовича отаман просить — із ним сюди.
— Щоб він нам усіх червоних товаришечків на долоні підніс, — зрадів Чміль. — Правильно міркуєш, отамане, спочатку справді обережно, а вже потім можна й погаласувати.
— Можна… — Махнув рукою Длугопольський і озирнувся на Грунтенка: мовляв, яскрава ілюстрація до нашої суперечки — спробуй утримати хлопців, коли у них проти червоних руки сверблять…
По дорозі до церкви Чміль зустрів кількох чоловіків — вони шанобливо відступали до парканів, один навіть стягнув з голови кашкета, видно, прийнявши Микиту за якесь начальство, і Чміль у відповідь вишкірився й приклав два пальці до козирка, як і належить повітовому комісару.