Останній заколот
Шрифт:
— Правильно, — ствердив Микола Прокопович.
— От так, — розважливо сказав Толпига, — факти мають бути конкретними. Слід назвати прізвища й посади. Без цього стаття не прозвучить, стрілятиме вхолосту.
— Тут-то ви помиляєтесь, — хитро примружився Костянтин Прокопович. — У принципі я згоден з вами, але пропоную обійтися мінімумом прізвищ і фактів, бо їх у пас і так обмаль. Головне: на основі одного факту, навіть півфакту зробити висновки та узагальнення, підпустити диму, смороду, називайте це як хочете, однак маємо акцентувати на тому, що поодинокий факт — типовий. Треба вбивати в мозок читачеві: будь ти більшовиком чи есером, все одно обивательське мусить лишатися в тобі, тобто потяг до поліпшення власних умов життя. Так було за французької
— Боюсь, тут ви перебільшуєте, — подав голос Толпига, — і мені таке буде важко довести.
— Плюньте, — заперечив Василенко-молодший, — наше видання не розраховане на більшовиків та червоних агітаторів, “Новь” читатиме публіка поміркована, яку маємо тільки розбурхати. Знаєте, як створюється громадська думка: “Я вчора читав в авторитетному паризькому виданні “Новь”, що більшовики — хабарники. Спійманий на цьому працівник губнаросвіти Косів, а якщо вже в губернських установах почали брати хабарі!..”
— Але ж про Косіва, — заперечив Толпига, — ще тиждень тому писала “Пролетарська правда”.
— Чудово! — вигукнув Костянтин Прокопович. — Ви самі ллєте воду на мій млин. Я читав цю замітку: суха інформація без особливих коментарів. Отже, факт, який ніхто не зможе спростувати. А вже ваша справа обсмоктати цей факт, натякнути, що таких беззастережних фактів багато і це свідчить про корупцію в більшовицьких; лавах, що це — тільки початок, що будь-яке питання в радянській установі вирішити непросто, хай дехто ще й не бере хабарів, але й не хоче розумно й швидко розв’язувати питання, бо, зрештою, цьому працівникові такі проблеми й не під силу. У нього нема ані досвіду, ані освіти, ані гнучкого розуму — лише приналежність до партії і власна пиха. Його висунули на керівну посаду, повернутися в рядові вже не хочеться, а щоб керувати, треба мати талант, його ж нема, як нема й розуму та освіти, ось такий і стає бюрократом. Бо бюрократом буїи легше й вигідніше: менше відповідальності, та й яка відповідальність, коли ти фактично нічого не вирішуєш? Толпига вислухав Василенка-молодшого, зауважив:
— А чого б вам самому, Костянтине Прокоповичу, не написати статтю? Чудово окреслили проблему.
— Кожному своє, — сумно посміхнувся Василенко-молодший. — Як кажуть, кесарю — кесареве… Я, коли розбалакаюсь, зупинити не можна, а візьмусь за перо — думки розбігаються, наче їх і не було.
— Давайте напишемо разом.
— Не претендую на лаври. Я — рядовий боєць соціал-демократичної партії, тобто меншовик. Нехай колись ми лишилися в меншості, однак певен: історія на нашому боці, а історія, як відомо, найоб’єктивніший суддя.
— Ідея довести неминучість морального падіння більшовиків приваблює мене, — чесно зізнався Толпига. — Навіть назва статті вимальовується: “До кризи ідеології”.
— Годиться, — авторитетно зауважив Василенко-старший. — Під цю назву можна підігнати будь-який факт.
— Підганяти факти неетично, — заперечив Толпига, — треба тільки по-своєму їх інтерпретувати.
“Не все одно”, — ледь не зірвалося з язика в Костянтина Прокоповича, та вчасно осікся: все ж непогано, коли професора ставлять на місце.
Марія Данилівна відчула, що назріває конфлікт, й поспішила розрядити його:
— Ще по чарочці? — запропонувала.
Вони випили, й Василенко-молодший сказав:
— Я ще можу повірити: совдепи якось відбудують господарство. Для цього великого розуму не треба, а ентузіазму більшовикам не позичати. Не будемо заплющувати на це очі. Працюють вони мов скажені й мають повні успіхи — як службовець губстатбюро можу засвідчити це. Але відбудують зруйноване, ну й що? Різні там тахти, цегельні, цементні заводи… Наведуть порядок на залізницях. А далі? Що далі, панове? Така величезна країна, як Росія з Україною, Білорусією та Середньою Азією не може весь час жити на ентузіазмі, вона потребує технічного прогресу, а його без спеціалістів здійснити не можна. Уявіть навіть, що спеціалісти знайдуться. Можна запросити за золото, яке гребуть у Сибіру, інженерів з Англії чи, скажімо, німецьких або французьких. Зрештою, навчити своїх — ломоносови ще не перевелися. Однак, запитає той же інженер, майбутній Ломоносов: для чого? Більшовики відкажуть: для зміцнення рідної Совдепії! Але ж не сьогодні, то обов’язково через рік чи два у того ж спеціаліста поменшає ентузіазму, захочеться чогось свого, особистого, бо кожній людині хочеться чи то будиночка з садочком, чи то окремої, а не комунальної квартири, гарних меблів і власного фортепіано, щоб стояло в твоїй кімнаті, а не в робітничому клубі. А більшовики кажуть: зась, у нас усе спільне…
— Вибачте, — перебив Толпига, — але ж більшовики не заперечують приватну власність. Ось тепер — неп…
— Демагогія, — сердито махнув рукою Василенко-старший. — Цілковита демагогія, хіба їхній керівний більшовик допустить, щоб якийсь безпартійний інженер жив краще за нього? Недооцінюєте ви людську психологію, шановний.
— Правду кажеш, брате, — підтримав його Костянтин Прокопович. — Одначе ми тільки продираємось крізь гущавину й нарешті побачили трохи світла. Є святий принцип справжньої демократії — приватна власність. Ні, я, як соціал-демократ, заперечую приватну власність на засоби виробництва — заводи й фабрики треба націоналізувати, проте втратимо золотий стимул — конкуренцію. Завод не конкуруватиме з іншим заводом, і з’явиться, обов’язково колись з’явиться дух наплювизму замість нинішнього підігрітого більшовиками ентузіазму. Чиста психологія: чого із шкіри лізти, коли й так зійде… Там, десь на заході, лізуть із шкіри, бо нема іншого виходу — конкурент наступає на п’яти, пан або пропав, роби весь час краще, бо ніхто не купуватиме, а наш робітник дуже скоро опанує просту істину: можна й потихеньку… Паростки цієї проблеми треба пошукати й в нинішньому суспільстві, одначе вона більше проявлятиметься в майбутньому. І ось, турбуючись про прийдешнє країни, ми повніші теоретично обгрунтувати неминучу економічну загибель Совдепії, яка програє змагання з європейськими країнами й не зможе забезпечити трудящих усім необхідним.
— А я вчора бачила на Великій Житомирській в магазині Підгорного такі жіночі комбінації!.. — раптом не до ладу заявила Надя. — Правда, дорого, і я тільки постояла під вітриною.
Костянтин Прокопович вигукнув задоволено:
— От бачиш, тобі дорого, а я все ж одержую за нинішніми мірками не так уже й мало. Звичайна робітниця чи якась Гапка з Мотовилівки також з більшим задоволенням одягнула б таку сорочку, ніж з простої бязі. Та, на жаль, товариші червоні обіцяють рівність лише у віддаленому світлому майбутньому…
— Хай буде якомога пізніше, — заявила Надя рішуче. — Не сьогодні, то завтра ти придбаєш мені сорочку в Підгорного, й мені буде приємно, що я хоч чимось відрізняюся від Гапки з Мотовилівки.
— Ти відрізняєшся не чимось, — заявив Костянтин Прокопович, — а всім: і врода, і поводження, і розум…
Василенко-старший подумки заперечив це надто оптимістичне твердження. Врода — так, поводження трохи б, а от розумом і не пахне. Але хто сказав, що для вродливої жінки це недолік? А може, навпаки, велика перевага, адже не розмовлятимеш з такою красунею у ліжку про приватну власність та економічні проблеми соціалізму.
Костянтин Прокопович без запрошення потягнувся до пляшки, запитально зиркнув на брата, той похитав головою, й Василенко-молодший вилив у свою та Толпижину чарки залишки горілки.
— Сподіваюсь, Борисе Миколайовичу, я не наговорив тут великих дурниць? — запитав, точно знаючи, що все мовлене ним справедливе. І якщо Толпизі вдасться у доступній формі викласти його думки, вийде чудова стаття. Вона справить враження і на редколегію “Нови”, і на широкі кола російської громадськості. Шкода тільки, що стоятиме під нею не його підпис…