Останній заколот
Шрифт:
“Наче я цього не знаю, — подумав Вовк. — Шпигун такого класу завжди суворо засекречений, і мені у рожевих снах не снилося, що ви назвете його прізвище. Але щось дотичне, натяк, більшого не треба…”
Запитав:
— Чи будуть інструкції Богданові Юліановичу?
— Передасте: “Новь” надійде звичним каналом. Нехай повідомить членам організації, а ті вже вживуть заходів щодо поширення журналу.
— Організації? — поцікавився Петро. — Чесно кажучи, Мухін не казав мені про існування цілої організації.
— Не така вже й велика таємниця, щоб критися. Фактично ви вже член організації. Київський обласний Центр дії. З головним центром тут, у Парижі.
Вовк удав, що ця новина вразила його. Перегнувся через стіл і подав Вакарові руку. Довго тиснув її, кажучи:
— Мені приємно… Навіть дуже приємно, що сам член керівництва… Так, сам член керівництва, і я вражений… Не міг уявити, що центр організації в самому Парижі… Задоволений і потішений понад усяку міру…
— Ну що ви! — збентежився Вакар. — Це ми маємо дякувати вам. за мужність, проявлену під час нелегального переходу кордону. За активне сприяння Центру дії.
— Віднині я член організації і вважатиму це за честь… Прислужуся, чим можу.
— Однак тільки щойно сказали, що збираєтесь назад до поліської глухомані.
— За недосвідченістю, — відрізав Вовк. Він зрозумів, що Микола Платонович перебуває на тій приємній стадії сп’яніння, коли мозок працює більш-менш чітко, проте сам видаєшся собі особою значнішою, ніж є насправді, і все навколо уявляєш в рожевих тонах. — Ви переконали мене в перспективності Центру дії у Києві, і я докладу всіх зусиль до зміцнення організації.
— Діяльність її суворо засекречена й небезпечна.
— Хіба не розумію? Тут, тільки тут, у Парижі, відчув полегкість. Це ж треба: по рідній землі ходимо озираючись. Чекісти, ДПУ по-нинішньому, червоні комісари, просто активісти з заводів та фабрик… Нема життя, пане Вакаре, слово честі, вперше за баї ато місяців відчуваю себе розкутим… — Вовк допив вино, розмірковуючи. Здається, у нього встановлюються непогані взаємини з цим жевжиком. Треба зміцнити їх. Гроші в нього є, й нічого не шкода, якщо вдасться хоч трохи розкрутити цей Центр дії. Напевне, саме через якось члена Центру дії ідо з Києва військова інформація… Рішення визріло, й Вовк запропонував, удаючи, що вагається: — Не знаю, як і сказати, шановний Миколо Платоновичу, дуже хотілося б мені, та не наважусь…
— А ви наважтесь.
— Якось незручно, та, зрештою… Тільки вибачте, якщо моя пропозиція несприйнятна, прошу не гніватись.
Вовк побачив, як насторожився Вакар. Виявляється, не такий уже й п’яний. І все ж посміхнувся Петрові її підохотив:
— Не соромтеся, друже, я з задоволенням вислухаю вас.
— Справа в тому… — Петро поплескав себе по кишені. — Але вибачте, прошу не гніватись… Раніше я вам не сказав, посоромився, проте отаман Грунтенко, відправляючи мене за кордон, видав деяку суму на особисті витрати. Вибачаюсь, у золоті… Отаман Грунтенко, знаєте, людина дуже досвідчена, жив у Польщі, тобто йому відомо, що з грошима тут не пропадеш. Спочатку я хотів дещо придбати в Парижі, скажімо, такий піджак, як у вас, дуже й дуже симпатичний, та для чого він мені в Києві? У такому піджаку мене за версту пізнаватимуть, а ви самі кажете — сувора конспірація. От я й подумав… Буду щасливий, коли не відмовитесь повечеряти зі мною в ресторані. Із шампанським…
Вакар подивився на Вовка пильно, й Петро вирішив, що Микола Платонович розгадав його. Проте риси обличчя Бакара пом’якшали, раптом зачудовано покрутив головою і визнав:
— От не уявляв… Що ж, пропозиція прийнятна, навіть спокуслива. Але скільки маєте грошей?
— Три золотих десятки! — Петро вважав, що ошелешить Бакара, проте той лише задоволено клацнув пальцями.
— На “Максима” не розраховуйте, — сказав. — Та на вустриці й шампанське стачить. Тут неподалік є досить пристойний ресторан, поїдемо на Єлісейські Поля. — Він критично обдивився Петра й зауважив: — Костюм пристойний, а сорочку свіжу маєте?
— Звичайно.
— Краватку?
Вовк похитав головою.
— Відвик.
— Розумію вас, навіть дуже розумію. Доведеться придбати, тут поруч є магазин. Зрештою, в Парижі все можна купити — це вам, шановний, не Київ.
За два кроки в невеличкій крамничці вони справді придбали недорогу смугасту краватку й піднялися на Петрову мансарду. Піднімались не пішки, а ліфтом: Вовк і не пам’ятав, коли користувався ліфтом, у Києві — переважно у центрі та Липках — в деяких будинках також були ліфти, але всі як один не працювали. Спочатку не вистачало електрики, за цей час попсувалися мотори, якісь частини порозкрадали — ось ліфти й застигли, здається, навічно, дивуючи непризвичаєних людей обтягнутими сіткою шахтами. А тут сам портьє викликав їм кабіну й шанобливо розчинив двері.
Вакар порекомендував Петрові одягнути сорочку з білим заокругленим коміром, сам зав’язав йому краватку, відступив на крок, зміряв очима з ніг до голови й задоволено посміхнувся.
Якби знав, майнула у Вовка думка, що цей костюм і сорочки вибирав йому на складі Київського ВДПУ сам Колесников! Точніше, Колесников вибрав інший, чимось схожий на нинішній Вакаровий, та старий досвідчений комірник розрадив і запропонував саме цей, темно-синій, майже новий. Лише на спині, під лівою лопаткою, ледь проглядалася маленька акуратно поцерована дірочка, й комірник пояснив: у цьому костюмі піжонив штабс-капітан Чугайов, відомий контрик і сучий син, не хотів здаватися, тікав, і чекістська куля пробила йому серце, зіпсувавши такий пристойний одяг. Вовк відзначив, що цей штабс-капітан тікав від чекістів, куля влучила під лопатку ззаду, й це хоч трохи потішило його.
Вони з Вакаром узяли візника й поїхали бульваром Капуцинів до площі де ля Конкорд. Тут Вакар запропонував відпустити візника.
Сутеніло, й вітрини запалали електрикою. Петро десь краєм вуха чув про Єлісейські Поля, й чомусь вони уявлялися йому не те що полями, засіяними житом чи гречкою, розумів, що в Парижі це неможливо, а принаймні якимись площами, з’єднаними поміж собою вулицями чи бульварами, а виявилося — величезний широкий проспект, більший і ширший за самий Хрещатик, а кращої вулиці — Вовк був переконаний в цьому — не могло існувати в світі. Однак Париж є Париж, і Петро змирився з тим, що Єлісейські Поля все ж переважають Хрещатик.
Вакар повільно чимчикував серединою тротуару, розглядав гарно вбраних і вродливих жінок, здавалося, він забув про Вовка, але варто було Петрові затриматися біля якоїсь вітрини, як стривожено роззирнувся й зауважив:
— У Парижі легко загубитися, прапорщику. Проте з грішми не пропадеш. — Вказав на автомобіль, що зупинився біля тротуару. — Більшість таксистів — колишні наші колега, й не дивуйся, якщо назад до готелю нас везтиме навіть полковник.
— О-ля-ля! — радісно вигукнув Вовк. — Нехай полковник, нехай штабс-капітан, я згоден на все, але ж, Миколо Платоновичу, коли ми відберемо в більшовиків владу, чи не здається вам, що ця маса полковників та поручників посуне назад до Росії та рватиме мені й вам горлянки, вимагаючи назад маєтки, привілеї, чини й посади?