Останній заколот
Шрифт:
Борис Миколайович потримав чарку на долоні, потім чомусь подивився крізь неї на світло, випив повільно, смакуючи кожен ковток, простягнувся горілиць просто на піску, підклавши під потилицю долоні, і засміявся щасливо.
— Я бачу вже прекрасну статтю, аргументовану й написану кров’ю серця, — запевнив. — Ваші ідеї і моя обробка. Але як ви переправите її до Парижа? І як цей журнал потрапить до нас?
— Це вже наша турбота, — махнув рукою Василенко-молодший. — Наша “Катя”, так ми підписуємо депеші за кордон, скоро випурхне в Парижі й гулятиме Єлісейськими Полями. Перші сотні примірників “Нови” маємо одержати наступного місяця. Потаємним каналом зв’язку. Наше завдання — тобто Київського обласного Центру дії — розповсюдити журнал, а це дасть нам тисячі й тисячі нових однодумців.
— Ну,
— Я згоден і на сотні, — не заперечив Костянтин Прокопович, — бо після одержання кожного номера наш валив посилюватиметься в геометричній прогресії. Однак вже слід думати над другою статтею. Щось про перші підсумки нашої боротьби…
— Схаменіться! — вигукнув Толпига. — Я ще не написав першої!
— Два дні, — твердо заявив Костянтин Прокопович, — через два дні стаття має бути готова.
— Не обіцяю. Тема, самі розумієте, складна й вимагає певного осмислення.
— Через три дні кур’єр виїжджає за кордон, він це може чекати. Не поспите ніч…
— Я й так сплю вряди-годи. Доводиться крутитися, щоб заробити на життя…
— Гонорару поки що не буде, — зрозумів натяк Костянтин Прокопович. — Тільки безіменна слава. Гонорар одержите потім, коли утвердимось. З великими процентами.
— Я б згодився зараз і без процентів.
— Центр дії поки обмежений в коштах, та я побалакаю з Чебаковим… — Костянтин Прокопович затнувся, збагнувши, що виказав таємницю: прізвище Чебакова було відоме лише учасникам наради на Тарасівській, та слово вилетіло, й Василенко-молодший подумки облаяв себе: саме через таких “конспіраторів” жандарми колись пересадили половину їхньої партії, а підписував ордери на арешти саме Чебаков — минуло лише якихось нещасних п’ять років, а земля справді стала дибки… — Я проведу переговори з одним чоловіком, — поправився, — ви заслужите премію, якщо стаття вчасно потрапить до кур’єра.
— Спробую впоратися, — повеселішав Толпига.
— От і добре. — Костянтин Прокопович підвівся й потягнувся — горілка злегка туманила голову, на протилежному дніпровому березі бовваніли бані Микільської церкви, з-за Ланцюгового мосту визирала золотоглава Лавра, у верболозі посвистувала якась птаха, здається, дрозд, — і життя видалося навпрочуд дивовижним і чудовим. І треба ж, одна-однісінька хмара на блакитному бездощовому небі: більшовики…
А могло б їх і не бути. Ходили чутки, що вже після Жовтневої революції Савинков мав розмову з Плехановим і схиляв його до спільного антибільшовицького блоку з жорсткою політикою, під якою розумів звичайний терор, тобто розстріли всіх, хто йшов за більшовиками. А за більшовиками пішли пролетарі. І Плеханов, розумник, світла голова, справжній марксист, єдиний, хто міг заперечити Леніну і кого Ленін міг послухатися, не подав руки Савинкову. Мовляв, я все життя віддав звільненню пролетаріату й ніколи не погоджусь, щоб у нього стріляли.
Ще одна з помилок Плеханова: їм треба було мати твердішого лідера, у того ж Леніна слово не розходиться з ділом, а всілякі Мартови та Чернови набалакали сорок бочок арештантів, взяли навіть гору в радах робітничих та солдатських депутатів — один крок, навіть півкроку до єдиновладдя в країні — не ступили, пробалакали.
А що робимо зараз, майнула думка, знову балакаємо, пишемо статті…
Однак на цьому етапі це єдино правильний шлях: готувати громадськість до усунення більшовицької диктатури, починати, так би мовити, з азів.
20
У Парижі йшов дощ. Петро Вовк стояв на вузькому балкончику мансардного готельного номера й спостерігав буржуйське життя. Дощ, а люди все ж ходять, під парасольками чи піднявши коміри плащів, і вітрини виблискують дзеркальним шклом.
І чого тільки нема у тих вітринах!
Петро приїхав уранці і, поки його везли від вокзалу до готелю на бульварі Пуасоньєр, встиг надивитися. Перше враження було: навіщо? Навіщо все це виставлено, адже люди спокійно проходять попід вітринами, й рідко хто зазирає до буржуйських крамниць. Виходить: купують мало, отже, у трудящих нема грошей, а багаті буржуї становлять меншість населення, то навіщо ж магазини на кожному кроці? Взуттєві, галантерейні, годинникові, готового одягу, а в одній вітрині стояла безсоромна напівгола дівка з пап’є-маше в самих коротеньких панталонах і в чомусь дуже прозорому на грудях — невже дівчата тут справді носять таке? Ну, ще буржуйки й такі, що швендяють тротуарами, погойдуючи стегнами. А пролетарочки?
Петро тільки уявив таку гидоту на Соні, секретарці голови губчека Лівшиця, і йому зробилося соромно. Але по роздумі вирішив, що, можливо, він і неправий. Соня подобалася йому: чорнява, вертка, носик точений, очі — як вранішні зірки. І маленькі тугі груди визивно стирчать з-під кофтини. Прозорі мережива все ж, певне, не зіпсують їх…
Але чи згодилася б сама Соня одягнути таке? Носить запрану бавовняну кофту в білі горохи й довгу спідпицю. Їй би отаку коротку сукенку, в якій чимчикує мамзеля на протилежному боці бульвару, парасольку тримає, немов забавку, а сама вистукує високими підборами, наче чечітку вибиває.
Раптом крамольна думка прийшла Петрові в голову, спробував відкинути її й сам полаяв себе за те, що вона могла виникнути, але думка не зникала, й Петро був змушений визнати: не така вона й погана, як видалася спершу. А вся крамола полягала в тому, що Петро уявив собі Соню на місці тої мамзелі під парасолькою, і це порівняння було явно на користь парижанки. Усе ж дівчина гарнішає в красивому одязі, а бавовняна кофта й навіть пролетарська червона хустина личать не всім.
Але спробуй висловити що думку на комсомольських зборах! Той же Мальцев перший звинуватить тебе у переродженстві й поставить питання про виключення з комсомолу чи в крайньому випадку вимагатиме суворої догани.
І ще Вовк подумав: краще б йому не їхати до цього розбещеного Парижа. У Києві чи Бердичеві усе ясно: иепман є непман, тобто класово ворожий елемент, і дівчатка в капелюшках та коротких сукенках — того ж потя ягоди, а в Парижі ота мамзеля під парасолькою, може, працює десь на фабриці чи такою ж секретаркою, як Соня…
Ця думка не потішила й не заспокоїла Вовка, він постояв ще трохи на балконі, та вечірнє паризьке життя не надало йому душевної рівноваги — повернувся до номера. Поселили його в готелі “Бребант” на розі бульвару Пуасоньєр і вулиці Монмартр, Вакар сказав, у самому центрі Парижа, десять хвилин пішки до площі Республіки й приблизно стільки ж до Сени й собору Нотр-Дам. Готель сподобався Петрові — не київський шикарний “Континенталь”, а затишний і, певно, недорогий. Вакар повідомив, що Центр дії взяв на себе всі витрати на Петрове утримання, поцікавився також, чи мас Вовк гроші. Петро мав, і досить великі — одержав від Грунтенка, — але збрехав, що в Києві йому дали тільки на дорогу. Так воно, зрештою, й було: Богдан Юліанович вирахував кожну копійку, натякнувши, що дехто у Франції та Польщі не пошкодує золота за повідомлення, які доставить їм прапорщик.
Вакар і справді почав з того, що забрав у Вовка всі папери. Жадібно й поспішливо переглянув їх, статтю, підписану, мабуть, псевдонімом, заховав до портфеля, а підкоректовану у губчека військову інформацію поклав до добротної, чорної шкіри теки — Вовк уявив, як сьогодні ці папери вивчають десь у розвідці французького генштабу, й задоволено посміхнувся.
Петро простягнувся на ліжку, встеленому крохмальними простирадлами, закинув руки під голову й засвистів безжурно. Як не кажи, а деякі переваги проклятий капіталізм усе ж має. Взяти хоча б цей готель “Бребант”. Номер хоч і на верхотурі, а ліжко м’яке й широке, є ванна й, Петро навіть не повірив, гаряча вода. У варшавському готелі ванни не було, поскупилися поляки, посолили у темнуватому закуті, де стояв тільки рукомийник. Але Вовк не звернув на це уваги, звик обходитися і без рукомийника, а тут, у Парижі, — гаряча вода, свіжі рушники й навіть книжка на столі. Щоправда, по-французькому, а Петро знав лише українську та російську, ще трохи розумівся на польській і заздрив тим, хто розмовляв різними іноземними мовами. В душі дав собі клятву: трохи розкрутяться із справами, зліквідують банди, налагодять будівництво соціалізму — піде до голови губчека й попросить відпустити на навчання. Аби знати, що таке Нотр-Дам, про який обмовився Вакар. Бо про Ейфелеву вежу в Парижі Петро знав і сьогодні навіть побачив її — нічого особливого, стирчить залізна споруда над містом, ну й що?