Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Амiнь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лiвим берегом… поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми їх уже гуртом зустрiнемо й розметаємо…

— Отак i буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся i навскоси, проти течiї, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним життєдайним сном, — його сонного i на байдак

перенесли… Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи немає де на березi пiдозрiлої метушнi, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки… Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течiї, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою.

— Ху! Пронiс господь! — радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку.

— Избранному воєводi побiдительна! — заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.

— Де я? — тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

— Серед безмежно вiдданих друзiв, — вiдповiв Найда, — i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв.

— Помiчник i заступник послав менi рятунок! — тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Iгумен розчулився до слiз:

— Хай господь воздасть вам, дiти мої, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Україну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грiшного, милосердний господь, — там заспокоєння вiд усiх турбот, там свiтло вiчної любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину… послав менi рятунок… Певно, життя моє ще потрiбне на землi, потрiбне Українi. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братiв i їхнiх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує вiн… i поклади душу свою за вiру i за друзi свої… Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!..

При

останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як їхнi серця стис крижаний холод… Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини:

— Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця… чи, може, навiть похитнули?

— Нi, — твердо вiдповiла дiвчина, — нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свiй обов'язок!

— Ангел небесний! — в поривi почуття вигукнув отаман. — Ти — мiй свiточ, ти — моя зiрка провiдна!

Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей їхали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло самої Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою неприємнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з'ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з'явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi.

Найняли кiлька човнiв, i темної ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином.

Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд'їхати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле.

Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили.

— Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, — сказав диякон пiсля легкого снiданку.

— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.

— Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата — i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звiдси, — ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. — А за Кругляком пiде одразу ж… нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi — Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

— А до Кругляка далеко звiдси? — перебив балакучого диякона Найда.

— Та миль iз п'ять або шiсть… На добрих конях пiвдня їхати без перепочинку…

— Нашi конi не з гiрших, — зауважив отаман. — Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться…

— Що й казати, — позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо… вартовi на своїх мiсцях… а рушимо в обiдню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там i спочинемо… — Богатирське хропiння перервало його мову.

Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн…