Останнi орли
Шрифт:
— Що горiлка? — загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. — Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану бiжи, Сенько, та пошукай там у поклажi, надiсь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамакiв хоч барил зо два заморського трунку… Сiдайте, друзi, всiх запрошую!
Дарина схопилась i разом з Петром подалася до прив'язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересмiюючись i пiдштовхуючи один одного, поспiшила зайняти мiсця довкола кумедного й гостинного московита; сподiвання на добру випивку ще бiльше пожвавило й згуртувало веселу компанiю; однi потирали руки, другi добродушно
— Гей! Розсуньтеся, хлопцi! — хвацько гукнула Дарина, пiдкочуючи з Петром двоє барил вина.
— Набiк, дорогу! — загомонiли всi, розсовуючись.
— Славному гостевi честь i мiсце! — виголосив диякон, вiдсовуючи набiк пиво й горiлку. — Сюди, сюди їх, голубчикiв! Вiдбивай, наливай i абiє наливай! — скомандував вiн. — Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!
Команду диякона зустрiли вибухом п'яного смiху.
Звiдусiль простяглися руки з коряками, келихами, склянками… Миттю барила були вiдбитi, й дорогоцiнна золотиста волога наповнила пожадливо пiдставлений посуд.
— За здравiє наших дорогих сусiдiв! — проголосив диякон, високо пiднiмаючи чару.
— За здоров'я всiх московитiв! — пiдхопили, розвеселившись, гостi.
— I на погибель пiдлим хлопам! — вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.
— Вiват! — загримiло кругом.
У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.
— Гей, ви, чого розсiлися? — гукнув вiн, намагаючись перекричати п'янi голоси. — Московськi купцi, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи нi?
Галаслива компанiя на крик дозорцi не звернула нiякiсiнької уваги, але Петро й диякон почули його вiдразу ж.
— Тут, тут! Ласкаво просимо, сiдай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! — сказав диякон, пiдводячись назустрiч начальниковi варти. — Гей, ви, розступiться, швидше пропустiть шановного пана!
Тiльки тепер замковi челядники звернули увагу на новоприбулого i, пiзнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.
— Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, якi й на вартi здатнi нажлуктитись! — бундючно вiдповiв дозорця, зневажливо глянувши в бiк замкової челядi; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених iскристим вином келихах, очi в нього мимоволi стали вологими й масними. — Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього iгумена Мотронинського монастиря!
— Е, та ще встигнемо! Бiжи ти, Сенько, а зараз i ми пiдiйдемо. Тiльки ти, пане, попереду випий з моїх рук — без цього не вiдпущу! Не скривдь! — диякон наповнив коряк вином i пiдiйшов з ним до пана дозорцi. — Надiсь, московськi купцi не часто у вас бувають, та й вино дiлу не завадить, на те й прислiв'я є: "пий, та дiло розумiй!"
— Хе-хе! Добре прислiв'я, хай йому дiдько! — вiдповiв з люб'язною усмiшкою дозорця. — Тiльки кепсько, що начальство не бере його до уваги.
— А начальство що, хiба воду нинi дудлить? Ач, який гомiн, — либонь, не вiд води розгаласувалися так! — Диякон показав рукою в бiк освiтлених вiкон замку i, вклонившись до пояса шановному гостевi, сказав: —
— Хiба щоб не скривдити! — глибокодумно мовив дозорця i, взявши коряк з рук диякона, пiднiс його до уст. Ледве тiльки вiн зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмiшку, дозорця одхилив голову вбiк, нiби не довiряючи собi, зажмурив очi, зробив ще один ковток i, проказавши "ого-го", одним духом осушив коряк.
— Iз самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаяннi, пограбували! — Диякон наповнив коряк знову й пiднiс його дозорцi.
— А чи не забагато? — усмiхнувся той i нерiшуче одвiв коряк рукою.
— Ха-ха-ха! Та ти красна дiвиця чи що? Та мiй хлопчисько переп'є тебе!
— Оце вже нi! — дозорця хвальковито задер голову й пiдкрутив вуса. — Ще не народився той смiливець, який би мене перепив… Не раз пили ми — сто кiп чортiв — i за столом пана графа Потоцького, i князя Радзiвiлла, — вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський нiколи!
— Ха-ха-ха! — добродушно зареготав диякон. — Та хiба у вас умiють так пити, як у нас, на Москвi?
— На Москвi! Та я у Варшавi в самого круля випивав — i хiба ж таке вино, як це! — дозорця взяв коряк iз рук диякона й одним духом випив його. — Квасок… — сказав вiн з поблажливо-глузливою посмiшкою.
— Квасок? — перепитав диякон. — А от iду в заклад, що я переп'ю тебе, i не вип'єш ти цих трьох корякiв, як уже не встанеш з мiсця!
— Що ставиш? — запально вигукнув розчервонiлий дозорця.
— Двадцять червiнцiв! — i з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.
Коли дозорця побачив золото, очi його заiскрилися.
— Згода! — крикнув вiн чванливо. — Подивимось, чи переважить москаль ляха!
— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi.
— А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! — звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi:
— Ану, пане, починай!
Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам'яної будiвлi, в якiй був ув'язнений Мельхiседек.
Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п'ять сторожiв.
— А що, панове, схизматський пiп тут? — звернувся Петро до сторожi по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!
— То йдiть дивiться! — вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. — Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то їм забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити!
— Що правда, то правда! — пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю.
Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли.