Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

— Так незабаром i буде! — вiдповiв губернатор. — Я одержав таємнi iнструкцiї якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника.

— I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чиїмись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: — Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку.

Губернатор оглянувся.

Справдi,

до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в'язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi.

— Го, пан дозорця! — привiтав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора.

— Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi.

— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

— Та от не знаю, чи варто?..

— Хiба в'язень?.. — жваво пiдхопив губернатор.

— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — вiдповiв дозорця. — Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може.

— Хай же простить йому господь усi тяжкi його грiхи! — прошепотiв прiор, побожно зводячи очi до неба. — I хай звiльнить швидше душу вiд тiла!..

— Ну, то залиш так, не замуровуй до кiнця, щоб iще не спало комусь на думку вигадати байку, нiби ми задушили його…

— Ох, так, так! — пiдхопив прiор. — Язики людськi злi, а така байка, коли дiйде до хлопiв, може викликати бунт…

— Ага, там iще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспiшають приєднатися до вiйська, — провадив далi дозорця, — питають твою милость, чи не можна вiдпочити в замку, поки мiсяць зiйде?

— Впустити, впустити! Грудський замок нiколи не вiдмовляв у гостинностi польському шляхтичевi. А як звуть пана?

— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купцi московськi, просять твою милость, чи не можна i їм глянути на те бидло…

— Московськi купцi? — здивувався губернатор. — Звiдки ж вони взялися в загонi пана?

–  Їхали до Москви з Варшави, та в дорозi їх пограбували гайдамаки, уже й повiсити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан iз своїм загоном, ну, хлопи навтiкача, та, втiкаючи, забули й москалiв, — пан пiдiбрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далi, як бог дасть…

— Хе-хе! — зловтiшне засмiявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх… Тим лiпше, тепер i самi розкажуть у Москвi, за яку вiру клопочеться те нiкчемне бидло…

— Ого-го, розкажуть… У старшого вiд страху майже вiдiбрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмiшкою спитав дозорця. — Пан теж хотiв би глянути на того ведмедя…

— А чого ж, пустiть… хай дивляться, нехай усi бачать, що нiякi хлопи з їхнiми бунтiвливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться пiднести, дiждеться такої ж долi, як цей проклятий пiп!..

— Amen! — зiтхнувши,

озвався прiор на гнiвнi слова губернатора.

— Тiльки нi, стривай… — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московськi купцi хочуть поглянути на попа?

— Вони найпаче!..

— Гм… — губернатор на мить замислився. — От що… — заговорив вiн жваво. — Коли пiп i так здихає, то звели вiдмурувати дверi, знiмiть з нього кайдани й викиньте його з темницi, покладiть коло порога чи що; але сторожi нi в якому разi не вiдсилай…

На обличчях прiора й дозорцi вiдбилося крайнє здивування.

— Сину мiй, — урочисто почав прiор, — не розумiю, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є грiх, тяжкий грiх i неспокутний. Наша суворiсть наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття i полегшила б загробнi страждання його душi, а милосердя тiльки спонукає попа й далi триматися своїх помилок.

— Високошановний пане прiоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московськi купцi. Слiд пам'ятати, що цей запеклий бунтiвник — це пiп i пiдданець росiйської iєрархiї, i коли б московськi купцi пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворi росiйському, а, як вiдомо вашiй мосцi, Рiч Посполита нинi шукає допомоги проти гайдамакiв i хлопiв у росiйської iмператрицi…

— Sapienti sat, mi fili, — мовив прiор, схиляючи голову.

— Iди ж, пане, — сказав губернатор дозорцi, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завiтати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобi сказав, то можеш i попа їм показати.

Дозорця вклонився i, зiйшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор пiдвiвся з мiсця i разом з прiором пiшов зустрiчати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила пiдйомний мiст i в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в'їхав Найда; у розкiшному одязi й блискучих гусарських латах, вiн так змiнився, що всякий, угледiвши його, мiг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гiдний свого пана. Тiльки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирiзнявся серед усiх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двiр, з цiкавiстю розглядаючи новоприбулих гостей i обмiнюючись ущипливими зауваженнями на адресу росiйського купця.

Найда скочив з коня i, спритно кинувши поводи челядниковi, що пiдбiг до нього, поквапився назустрiч господаревi. Привiтавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через пiвгодини отаман з п'ятьма своїми козаками вже сидiв у трапезнiй за розкiшно сервiрованим столом.

— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, i їх запросити повечеряти з нами?