Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:

— Нi, не хочу я того… твоя правда!.. Тiльки… тiльки… я помру, я зiв'яну в розлуцi з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

— Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумiєш знести розлуку й дочекатися тiєї хвилини, коли я вiддам тобi все моє життя!

Дарина мовчала, тiльки її зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

— Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе… —

Переконував Найда дiвчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти?

— Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!..

— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже пiд час вiйни все буває — вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…

— А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, — палко вiдказала Дарина, — бо мiй лицар не мiг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам!

Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.

Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом її дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам'ятi подiї. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи її руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.

— Королево моя! Орлице моя! — прошепотiв вiн жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!

Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:

— Так, ти маєш рацiю! — промовила вона уривчастим голосом. — Менi не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Київ, не до батька…

— Чому не до батька?

— Там на мене чекає ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника… вiдвезуть у Москву!

— Тебе… силомiць? — обличчя Найди потемнiло. — О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..

— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подумає — i все ж я буду ближче до тебе!

— Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько… я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час — сам прилiтатиму до коханої. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж!

Захопленi своєю

розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро.

— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:

— Вчинили їм допит?

— Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось… а втiм, розмовляють по-нашому.

— Ведiть! — коротко звелiв отаман.

За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.

Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.

— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

— А, свої, запроданцi лядськi! — з презирством кинув отаман. — Якому патовi продали душу?

— Служимо в коменданта Грудського замку.

— Куди прямували?

— У Київ, з паперами вiд коменданта..

— Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! — гнiвно вигукнув отаман. — Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?

— Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.

— Смерть їм! — гукнули козаки.

— На бога! — закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?

У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.

— Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав вiн.

— Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.

— Од превелебного владики? — скрикнули всi, враженi цими словами.

— Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? — У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.

Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.

На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.

— "Владико святий! — прочитав вiн уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.

— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.